Читати книгу - "Грона гніву"

І коли він сказав: «Привіт, як справи?» — вони тихо відповіли: «Привіт! Усе клас». І стояли осторонь та потай спостерігали за ним, старшим братом, який убив людину і сидів у в’язниці. Вони згадали, як гралися в курнику у в’язницю і сперечалися за право бути в’язнями.

Конні Ріверс зняв перекладину з хвоста вантажівки і допоміг Ружі Шаронській вилізти, а вона прийняла це з гідністю, усміхаючись мудро й самовдоволено, з дурнуватим виразом у куточках уст.

— Ух ти, Ружа Шаронська,— сказав Том.— А я й не знав, що ти з ним приїдеш.

— А ми пішки йшли,— відповіла вона.— Вантажівка нас наздогнала та підвезла.— І далі вона промовила: — А це Конні, мій чоловік.

І вона пишалася, кажучи це. Два рукостискання, погляди один на одного, глибоке вдивляння один в одного, і за мить кожен лишився задоволеним знайомством, і Том сказав:

— Бачу, ти часу не гаяла.

Вона опустила очі долу:

— Не бачиш ти ще, ще не пора.

— Тато мені сказав. Коли ждеш?

— О, ще довго! Не раніше, ніж узимку.

Том засміявся.

— Народиш на ранчо[7] в помаранчевому садку, так? У білесенькій хатці, а довкола стільки апельсинових дерев.

Ружа Шаронська торкнулася свого черева обома руками.

— Нічого тобі не видно,— сказала вона, самовдоволено всміхнулась і пішла до хати. Вечір був гарячий, і світло, як і раніше, текло з заходу. Без жодного знаку вся родина зібралася біля вантажівки, і сімейний конгрес оголосив сесію відкритою.

Вечірнє сяйво опромінило землю ясно-червоним, так що все наче виросло, так що кожен камінь, будинок, стовп видавалися глибшими й поважнішими, аніж на денному світлі; і ці предмети здавалися більш помітними, вартими уваги — стовп вирізнявся з-поміж кукурудзяних стебел, де стояв. І всі кукурудзяні початки стали індивідуальностями, а не просто масою врожаю, і патлата верба стояла окремішньо, вирізняючись у тлумі інших верб. Земля осяювала присмерк. Фасад сірого, безбарвного будинку в присмерковому світлі заяскравів, наче місячний диск. Сіра, запорошена вантажівка на подвір’ї хати мала вигляд, наче в скельцях чарівного ліхтаря.

Люди теж змінились у вечірньому світлі, притихли. Вони здавалися часткою несвідомого ладу. Корились імпульсам, які ледь позначалися в їхній свідомості. Очі дивилися зосереджено і спокійно, здаючись прозорими на запорошених обличчях, освітлених надвечір’ям.

Сім’я зібралася на почесному місці, біля вантажівки. Будинок був мертвий, поля мертві, але ця вантажівка була дієвою річчю, живим принципом. Старосвітський «гудзон», із зігнутим, пошматованим екраном радіатора, з пилом, згорнутим у масткі кульки у моторі, з червоним пилом на ковпаку,— усе це було новим осередком, живим центром сім’ї — наполовину легкова машина, наполовину вантажна, з високими бортами, хитка.

Батько обійшов вантажівку, оглянув її, тоді присів навпочіпки й підняв прутик, щоб малювати. Одна нога стояла на землі, друга, відставлена, піднялася навшпиньки й трохи назад, так що одне коліно було вище, ніж друге. Ліва рука лежала на лівому коліні, лікоть правиці — на правому, а права долоня підпирала підборіддя. Батько сидів навпочіпки, дивлячись на вантажівку, підпираючи долонею підборіддя. І дядько Джон підійшов до нього й сів навпочіпки поряд, їхні очі були замислені. Дідо вийшов з будинку і побачив двох чоловіків, які сиділи на землі, почовгав до вантажівки та сів на підніжку. Це було ядро родини. Том, Конні та Ной наблизились і теж присіли, утворивши півколо, центром якого став дідо. А потім з хати вийшла мати, і бабця, а за ними, граційно ступаючи,— Ружа Шаронська. Жінки зайняли свої місця за чоловіками й стали, підперши руками боки. І діти, Руті й Вінфілд, перестрибували з ноги на ногу за спинами жінок; діти борсалися пучками в червоному пилу, але ні пари з уст. Тільки проповідник лишився осторонь. З делікатності він пішов за хату й сів там. Він був хорошим проповідником і знав своїх парафіян.

Вечірня сутінь потроху м’якшала, і якийсь час усі члени родини сиділи або стояли мовчки. Потім батько, звертаючись не до когось окремо, а до всієї сім’ї, виголосив:

— Обдерли нас до нитки. Скупник знав, що ми не могли чекати. Отримали тільки вісімнадцять доларів.

Мати в неспокої переступила з ноги на ногу, але опанувала себе. Ной як старший син запитав:

— Так скільки ми всього маємо?

Батько почав малювати в пилу цифри, бурмочучи собі під ніс.

— Сто п’ятдесят чотири,— сказав він.— Але Ел каже, нам тре’ шини міняти. Каже, ці подерлися.

Це була перша участь Ела в цій конференції. Раніше він завжди стояв позаду разом з жіноцтвом. І тепер урочисто робив свою доповідь.

— Машина стара і ледь повзе,— серйозно промовив він.— Я її всю оглянув, перш ніж купляти. Не слухав того, який мені теревенив, що вона скажено вигідна. Запустив пальці в диференціал — тирси нема. Коробку передач одкрив — тирси нема. Зчеплення перевірив, колеса перевірив. Під кузовом полазив — рама ціла, ніхто не розчепірив. Ніхто її не ламав. Один акумулятор тріснув — я сказав хазяїну замінити. Шини, щоправда, і виїденого яйця не варті, але розмір годиться. Легко їздитимуть. Швидко не поїдуть — це не бичок, щоб гасати,— але мастило не витікає. Чом я сказав — купуйте цю,— бо машина годяща. Таких приходжених «гудзонів-супершісток» у гаражах досхочу, і запчастини можна купити дешево. Мо’, є і більші машини, більш супермодні, але запчастини важко купляти, та й дорого. По-моєму, так краще.

Остання його фраза була виявом покори родині. Він замовк, чекаючи почути думки інших.

Дідо тепер був лише формально головою родини, він уже не керував. Його статус був почесним за звичаєм. Але він мав право на перше слово, хоч як безглуздо воно через старечий розум звучало. Чоловіки, які сиділи, й жінки, які стояли за ними, чекали на слово.

— Ти молодець, Еле,— почав він.— Я теж був не приший кобилі хвіст, як і ти, мотався приторочею, як вовчук. Але як роботу загадували, робив. Ти молодець, Еле.

Він мовив останні слова як благословення, і Ел ледь зашарівся від задоволення.

— Ніби все правда,— сказав батько.— Коли б це кінь був, ми б Ела не звинувачували. А на машинах він один майстер.

Том промовив:

— Я на дечому знаюся. У Макалістері трохи попрацював. Ел має рацію. Він добре зробив.— І Ел аж спалахнув од компліменту. Том провадив: — Я хотів би сказати... ну, проповідник... він хоче з нами їхати.— Він замовк. Його слова громада почула, але мовчала.—