Читати книгу - "Грона гніву"

І він надав повноваження родині.

Світло поступово згасало. Мати покинула громаду, і з хати долинув залізний брязкіт плити. Ще мить — і неня повернулася до замисленого збору.

— Це надвоє баба ворожила,— сказав дідо.— Дехто вважа, що проповідники зурочують.

— А він каже,— відповів Том,— що більше не проповідник.

— Е ні,— помахав дідо рукою,— хто побув у шкурі проповідника, той назавше ним лишиться. Це ще невідомо, чи вийде у вас відкараскатися. Дехто вважа це за честь, мовляв, файно, респектабельно, коли проповідника тримаєш. Хтось помре — а проповідник поховає. Або весілля — особливо як нагряне, тре’ швидше до вінця — а проповідник тут як тут. Народиться маля, хрестити тре’ — а проповідник свій просто під дахом. Я завше казав: проповідник від проповідника різниться. Цього підберемо. Цей мені подобається. Не святенник закоцюблий.

Батько занурив свій прутик у пил і покрутив між пальцями, щоб паличка прорила дірку.

— Не в тому річ, на щастя він чи на нещастя, чи хороший він,— сказав батько.— Тре’ все розрахувати. Сумно це — усе розраховувати. Зара’ поміркуємо. Дідо і бабуня — двоє. Я, Джон, мати — п’ятеро. Ной, Томмі й Ел — восьмеро. Ружа і Конні — десять, тут ще Руті з Вінфілдом — це дванайцять. Ми ж бо хтіли ще собак узяти, як тоді бути? Не стріляти ж хорошого пса, а тут кому віддаси? Усього чотирнайцять.

— Не рахуючи курей, яких лишаємо, і двох свиней,— додав Ной.

Батько промовив:

— Збираюся цих свиней засолити, аби ми їли по дорозі. Нам тре’ м’ясо. Солонину повеземо в барильцях. Але не знаю, чи вмістимося всі, ще й проповідник? І чи можемо ми прогодувати зайвий рот? — Не повертаючи голови, він спитав: — Чи зможемо ми, га, жінко?

Та відкашлялася.

— Чи зможемо ми? А чи захочемо? — твердо мовила вона.— Чи зможемо, чи не зможемо — ніц так не досягнемо, і Каліфорнії не дістанемося, та й нікуди; але що буде, те буде, і робитимемо те, що вийде. А ось як далеко завело це «захочемо» — довго наші предки тут жили, а на сході ще раніше, і не чувала я, аби хтось із Джоудів чи Гезлітів хоч колись пошкодував шматка, притулку чи не підвіз би ко’ось — будь-кого, хто попросився б. Різними Джоуди бували, але підступними, мерзотниками — ніколи.

Батько ввірвав:

— А як місця не буде? — він обернув голову до неї й сам засоромився. Її тон присоромив його.— Сподіваюся, ми всі вмістимося до вантажівки?

— Місця там нема,— сказала вона.— Місця лише на шістьох, а на дванадцятьох навряд. Ще один тобі не зашкодить, а чоловік — сильний, здоровий — не обтяжить. А іншим разом, як знов у нас будуть сто доларів та дві свині, отоді замислимося, чи прогодуємо хлопця...

Вона замовкла, і батько відвернувся, аж покривджений від цього прочухана.

— Проповідник — це добре,— сказала бабця,— хай з нами буде. Він файно нас сьо’дні вранці благословив.

Батько зазирнув кожному в обличчя, чи не страйкує хтось, і промовив:

— Ну що, поклич його, Томмі? Якщо він хоче з нами поїхати, то має бути десь тут.

Том підвівся й пішов до хати, гукаючи проповідника:

— Кейсі! Агов, Кейсі!

З-за будинку долинув приглушений голос. Том зайшов за ріг і побачив проповідника: той сидів, притулившись до стіни, спостерігаючи вечірню зірку, що мерехтіла в ясному небі.

— Кликав мене? — спитав Кейсі.

— Так. Ми довго думали й вирішили: як ви з нами вирядилися, то йдіть до нас, поможете все обміркувати.

Кейсі звівся на ноги. Він знав, що таке сімейна рада, і розумів, що прийнятий у родину. І його статус високий, бо дядько Джон, посунувшись, звільнив йому місце між батьком і собою. Кейсі присів навпочіпки на зразок інших, повернувшись до діда, який возсідав, як на троні, на підніжці вантажівки.

Мати знову пішла до хати. Зачувся брязкіт накривки ліхтаря, і в темній кухні спалахнуло жовте світло. Коли мати зняла кришку з великої каструлі, то з хати потягло запахом вареного м’яса і бурячиння. Інші чекали, коли мати вийде на темне подвір’я, бо її голос мав велике значення для громади.

— Тре’ обміркувати, коли рушати,— сказав батько.— Що раніше, то краще. Що ми повинні спершу зробити — це заколоти свиней і засолити, спакувати наші речі та виїхати. Ліпше це зробити зара’.

— Що швидше ми це зробимо,— погодився Ной,— то скорше до завтра впораємося, а завтра засвіта виїдемо.

— Та м’ясо не охолоне в спеку вдень,— заперечив дядько Джон.— Поганий час, щоб різати. М’ясо м’яке, якщо його не остудити.

— Гаразд, тоді цієї ночі приріжемо. За ніч захолоне бодай трохи. Уже як вийде. Поїмо й зробимо. Чи є сіль?

— Так,— відповіла мати.— Солі багато. Є два добрих барильця.

— Ну, тоді зробимо,— сказав Том.

Дідо засовався на місці, намагаючись підвестись.

— Темрява спадає,— сказав він.— Я вже зголоднів. От коли приїдемо до Каліфорнії, зірву отакенну китицю винограду, повсякчас із нею носитимуся й жуватиму, Богом присягаюся!

Він устав, і всі теж підвелися за ним. Руті з Вінфілдом збуджено застрибали в пилюці, як навіжені. Руті хрипко зашепотіла до Вінфілда:

— Різати свиней — і гайда до Каліфорнії. Різати свиней — і гайда — всі разом.

Але Вінфілд наче зовсім збожеволів. Він приставив палець до горла, по-страшному викривив обличчя і закрутився, слабо поверескуючи:

— Я стара свиня. Диви. Я стара свиня. Поглянь, скільки крові, Руті!

Він похитнувся, впав на землю, ледь посмикуючи руками й ногами.

Але Руті була старша і відчувала, що тепер звершується колосальна подія.

— І гайда до Каліфорнії,— сказала вона.

І вона знала, що це великий момент у всьому її житті.

Дорослі крізь густу сутінь вирушили до освітленої кухні, й мати подала їм м’ясо і гичку в олов’яних тарелях. Але перш ніж узятися до їжі, вона поставила велику круглу балію на пічку і розпалила сильний вогонь у грубці. Потім наносила води у відрах, наповнила балію по вінця й тоді поставила довкола неї ще відра з водою. Кухня заповнилася теплою парою; усі нашвидку поїли та вийшли на поріг, щоб дати воді нагрітися. Вони сиділи, роздивляючись темряву, роздивляючись світлу квадратну пляму, яку кидав ліхтар біля самих дверей, де