Читати книгу - "Обійми пристрасті, Альона Гейруш"

Розділ 30 

Я ще довго дивилися в стелю і не могла повірити, що бабуся померла. В глибині душі я надіялася, що це злий жарт мами, або ж вийшла помилка. Але просидівши так до ранку, моя свідомість почала сприймати цю страшну правду. Здавалося, що кожна клітинка мого тіла була огорнута таким смутком та жалем, що от-от і я не витримаю. Я відчувала суміш різних емоції: сум, тугу, невідомість та сумніви. Мені негайно потрібно було поїхати до рідних стін, де на мене, нажаль,  вже ніхто не чекав. 
Діставши телефон, я зателефонувала Руслану. Чомусь коли почула його голос , одразу розгубилася. Хотілося закритися в його обіймах і ридати, випустити увесь свій біль назовні. Коли він сказав своє турботливе «виїжджаю» - я була ошелешена. Так, я надіялася, що мене відвезе його водій, але і не мріяла, що він буде поруч. 
Руслан був досить обережним зі мною, в його очах я побачила співчуття. Він наче хотів мені допомогти, але не знав як. А я й не хотіла розмов чи банальних співчуттів, вони б все рівно не допомогли. Мені було достатньо його поруч. 

Коли він поїхав, я залишилася на одинці з собою та з бабусею, яка уже не приголубить та не втішить мене. І в мене почали спливати спогади один за другим. Одного разу бабуся вирішила показати мені, як готувати свій улюблений торт. Вона розповідала мені про кожен крок, але коли прийшов час додавати цукор, я помилилася і натомість додала сіль. В результаті вийшов цікавий смак, і ми обоє розійшлися в сміху над цією курйозною ситуацією. Далі в спогадах виплила ситуація з вазою. Граючись, я ударила по вазі, яка стояла на столі. Вона розбилася на шматочки. Бабуся віднеслася до цього з гумором, сказавши, що це можливість купити нову і ми разом відправилися в магазин обирати вазу. 

Окрім того, вона дуже любила природу і ми часто ходили в ліс на прогулянки. Одного разу ми вирішили влаштувати пікнік, але забули ніж. І бабуся вирішила використовувати зуби, щоб розрізати яблука. Це було смішно і незабутньо. А також вона мене багато чого навчила, наприклад в’язати. Перший мій шарф був дуже кривим і нерівномірним, але бабуся його похвалила, назвавши його «найкращим шарфом у світі». Це підняло мені тоді настрій. А ще готувати, жити в чистоті - це все бабусині заслуги. За що я їй безмежно вдячна.  

Так і пройшла ця ніч, напевно, найбільш самотня та гірка. 

На ранок приїхали з похоронного бюро, щоб забрати тіло та приготувати до поховання. До обіду бабусю уже привезли в дуже гарній та дорогій труні. Пізніше прийшов священик, і я зрозуміла, що пора уже прощатися. Дорогою до цвинтаря я йшла наче в тумані, неохоче вірила, що це реальність. Найважче для мене було побачити її там, у глибокій ямі, і зрозуміти, що я вже ніколи не зможу її обійняти. Коли яму закидали землею, я залишала там частину свого серця. Це було страшно та нестерпно боляче. Не хотіла залишати її там в сирій землі… 
Потім ми всі направилися в кафе під назвою «У Ліди», єдине на селі. Сидівши там, мені було гидко дивитися та слухати людей, які там знаходилися,  адже усім було байдуже. Зібралося дуже багато людей, але тільки для того, щоб поїсти та попити, адже столи ломилися від дорогих страв, що багато хто і в житті такого не пробував. У всіх крутилося на язиці - хто оплатив такі дорогі похорони. Були і такі, які намагалися витягнути у мене цю інформацію, але від одного мого погляду замовкли та йшли геть. Одне трішки піднімало настрій - про це скоро не забудуть, а похорони Левіцької Марії будуть ще обговорювати не один рік. 

Мою увагу привернула мама. Вона сиділа, пила та їла, ніби прийшла до знайомих в гості. Не розумію, як їй взагалі кусок в горло лізить. Ця жінка і дійсно пропила всі свої мізки. Але дивно, чому вона до мене ще не підходила, адже її саму цікавість розпирає. Напевно, перед тим як підійти, вона хотіла набратися сміливості. Але час проходив, а вона і не дивилася в мій бік. Тому, я вирішила підійти сама: 
- Анна, мої співчуття! - приховавши сльози, вимовила я. 
- О, ти згадала за матір?- найжахливіше було те, що в її очах я не побачили того болю, який відчувала сама. 
- Матір!? – сказала я з таким тоном, що сусід, який сидів біля неї, поперхнувся їжею. 
- Якщо ти думаєш, Вероніко, що я вам залишу будинок Марії, як компенсацію за такий фуршет, то ви помиляєтеся. - жахливі слова вилітають з її рота. 
- Та як ти смієш про таке зараз говорити. Я навіть не думала про це. У тебе взагалі немає серця. 
Зжавши кулаки з такою силою, що аж пальці хруснули, не приховуючи своїх сліз, що текли річкою, я вибігла з кафе.  Не бачачи перед собою нічого, я зіткнулася, наче зі стіною. Поки сильні руки не опустились мені на плечі та не привели мене до тями. Схаменувшись, я зрозуміла, що переді мною стоїть Руслан. 
-Тшш. Що сталося Вероніка! - кричить на мене. 
-Я хочу звідси піти,- відхлипуючи кажу йому. 
Але він і не думав відступати: 
-Поки ти не розповісиш, що сталося, ми нікуди не поїдемо. 
Розумію, що нема сенсу з ним сперечатися й відверто розповідаю: 
-Мама… вона навіть не шкодує. Вона їсть та випиває, наче це весілля, а не похорони її мами. І все, що її турбує – це право власності на будинок. - з ненавистю відповідаю йому. 
Він миттєво міняє свій погляд на суровий, від якого мені робиться не по собі. Я починаю жалкувати за свою відвертість.  
-Йди в автомобіль і чекай мене там! - та спрямовує свій погляд в бік кафе. 
-А ти куди зібрався? - намагаюсь зупинити його. Але куди там, він ж ніколи не слухається, обережно відсторонює мене рукою. Я ловлю його за руку та дивлюся йому в очі: 
- Будь ласка, Руслан, тільки не тут, не потрібно. Це поминки моєї бабусі. 
Він опускає очі на мою руку, а потім на мене: 
-Тільки заради світлої пам'яті твоєї бабусі. – й веде мене до машини. 
В ту мить мені здалося, що він не любить, коли його торкаються чи зупиняють. Йому довелося докласти багато зусиль, щоб не висмикнути свою руку. 
Опинившись в авто, я сказала: 
-Мені потрібно ще в бабусин будинок. 
Він тільки мовчки кивнув. 
Варто мені було ступити на поріг, як я ніби чую голос бабусі. Пройшовши далі, подивилася на місце, де вона любила сидіти, а її там нема, і знову туга огортає моє серце. Дуже страшно, коли ти втрачаєш людину, яка для тебе була єдиною у всьому світі. Найбільш боляче, що тут я безпорадна і нічого не можу вдіяти. А біль такий, що розриває все всередині. Я напевне знаю, що з часом біль не пропаде, я просто звикну жити з цією втратою. Оглядаю ще раз все навкруги - тут так пусто стало. Без бабусі хата зовсім не   така якась, виглядає холодною та пустою. Скільки слів я би ще хотіла сказати їй, ще раз обійняти. Але такої можливості уже ніколи не буде. Ми завжди не цінимо те, що маємо, тільки втративши - розуміємо настільки воно є важливим. На кінець промовила: 
-Прощавай, ти назавжди залишишся в моєму серці. 

Закривши ворота, сіла в автомобіль. Руслан читав щось у телефоні, в той час, коли я не й уявляла, що мені робити далі. Я була занадто виснажена усіма подіями, що сталися зі мною. Тому, відкинулася на сидіння та прикрила очі. Але надовго розслабитися не вдалося.  
-Ти завтра вилітаєш до Греції! – сказав так, ніби я туди кожного дня літаю. 
-Не зрозуміла? 
-Що саме? 
-Чому саме зараз? На скільки? Ти теж летиш? 
- Тобі потрібний відпочинок! На десять днів! Ні, у мене справи! 
-«Ага, знаю я твої справи», - одразу подумала я. 
-Я можу відмовитися? 
-Це не обговорюється! Виліт завтра о 13.00. – сказавши, демонстративно відкрив ноутбук, чим дав зрозуміти, що розмова закінчена. 
А я і не  наполягала, взагалі не було сил сперечатися.