Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

Тим часом справи поступово почали налагоджуватися. Якось увечері я зателефонувала П’єтро і сказала, що вагітна. Повисла довга мовчанка, врешті він прокашлявся і буркнув, що чекав на це. Запитав:

– Ти вже сказала дівчаткам?

– Ні.

– Хочеш, щоб я це зробив?

– Ні.

– Бережи себе.

– Добре.

І все. Після тієї розмови він став телефонувати мені частіше. Розпитував, як я почуваюся, як відреагували доньки на новину, щоразу пропонував поговорити з ними. Але повідомити дівчаткам випало не мені і не йому. Саме Ліла, яка раніше відмовилася говорити про вагітність із сином, розповіла Деде й Ельзі, як чудово буде піклуватися про кумедну живу ляльку, яку я зробила разом з Ніно, а не з їхнім батьком. Дівчаток таке потішило. Оскільки тітонька Ліна від самого початку назвала дитину лялькою, вони почали так її називати. Поглядали зацікавлено на мій живіт, щоранку, тільки прокинувшись, запитували в мене: «Мамо, як там наша лялька?»

Між тим, як повідомити про новину П’єтро і дітям, я нарешті наважилася сказати Ніно. Ось як це сталося. Одного дня після обіду я особливо розтривожилася, а тому пішла до Ліли поділитися своїми страхами. Запитала в неї:

– А якщо він захоче, щоб я позбулася дитини?

– Ну, що ж, – відповіла вона, – зате відразу стане все ясно.

– Що – все?

– Що на першому місці для нього – дружина й діти і лише потім – ти.

Без зайвих слів, прямо й жорстко. Ліла приховувала від мене багато чого, але не своє ставлення до мого роману. Однак я не образилася, я зрозуміла, що мені на користь розмовляти отак напряму. Адже врешті вона сказала лише те, у чому я довгий час не наважувалася собі зізнатися: реакція Ніно стане доказом серйозності наших стосунків. Я пробурмотіла у відповідь щось на кшталт: «Може й таке статися, побачимо». Згодом прийшла Кармен із дітьми, і Ліла втягнула її до розмови. Наша зустріч нагадала мені, як ми гуляли в дитинстві та юності. Ділилися таємницями, обговорювали й розробляли плани. Кармен розгнівалася, заявила, що коли Ніно почне противитися, то вона особисто скаже йому кілька ласкавих слів. І додала: «От ніяк не второпаю, Лену: як жінка твого рівня може дозволяти так витирати об себе ноги?!» Я спробувала виправдати себе і свого коханого. Сказала, що тесть допомагав і досі допомагає Ніно, що все, що ми можемо собі дозволити, – це завдяки родині його дружини, яка влаштувала його на гарну роботу. Мені самій із дітьми, враховуючи заробітки з книжок та аліменти П’єтро, довелося б скрутно. І додала:

– Але не думайте: Ніно дуже уважний, люблячий, залишається у мене на ніч щонайменше чотири рази на тиждень, не допускає того, аби я почувалася приниженою, якщо має час, завжди піклується про Деде й Ельзу як про власних дітей.

Але щойно я замовкла, Ліла випалила, ледь не наказуючи:

– Ну то скажи йому сьогодні ввечері!

Я послухалася. Повернулася додому. Прийшов Ніно, ми всі разом повечеряли, я вклала дівчаток спати й нарешті повідомила йому, що вагітна. На якусь мить запала тиша, потім Ніно мене обійняв і поцілував, вигляд у нього був дуже щасливий. Я полегшено пробубоніла:

– Я вже давно знала, але боялася, що ти розсердишся.

Він мене присоромив, сказав те, чого я взагалі не чекала:

– Нам треба сходити з Деде й Ельзою до моїх батьків і розповісти про цю чудову новину. Мати дуже зрадіє.

Так він хотів закріпити наш союз, офіційно оголосити про своє батьківство. Я вичавила із себе криву посмішку і кивнула на знак згоди, пробурмотівши:

– А Елеонорі нічого не скажеш?

– Це не її справа.

– Але ж ти поки її чоловік.

– Лише формально.

– Тобі доведеться дати своє прізвище дитині.

– Так і зроблю.

Я розхвилювалася:

– Ні, Ніно, не зробиш. Ти вчиниш як завжди: вдаватимеш, ніби нічого не сталося.

– Тобі що, погано живеться зі мною?

– Навпаки, дуже добре.

– Я не приділяю тобі достатньо уваги?

– Та ні! Але я покинула чоловіка, переїхала до Неаполя, усе моє життя пішло шкереберть. А ти над своїм трусишся і ні на йоту не бажаєш нічого змінити.

– Моє життя – це ти, твої доньки, оце дитя, що має народитися. Решта – то лише необхідне тло.

– Необхідне для кого? Для тебе? Для мене – точно ні!

Він притиснув мене міцніше й прошепотів:

– Довірся мені.

Наступного дня я зателефонувала Лілі й сказала: «Усе добре, Ніно дуже зрадів».

40

Далі настали напружені тижні. Я часто думала: якби мій організм не сприймав вагітність так легко, якби я постійно відчувала фізичні муки, як Ліла, то я б точно не витримала. Моє видавництво після тривалого опору вирішило таки опублікувати збірку статей Ніно, і я, наслідуючи Аделе попри наші зіпсовані стосунки, взялася обдзвонювати тих небагатьох авторитетних осіб, що працювали в пресі і яких я знала особисто, а також тих багатьох, яких Ніно знав сам, але через гординю не бажав їм телефонувати. Саме в той період вийшла і книжка П’єтро, яку він сам привіз мені, щойно приїхав до Неаполя провідати доньок. Він схвильовано чекав, поки я читала присвяту (я аж знітилася: «Елені, що навчила мене любити через біль»), ми обоє розчулилися, він запросив мене на святкування, що мало відбутися у Флоренції. Я все одно мала туди їхати, хоча б для того, аби відвезти доньок. Але мені довелося не лише миритися з неприхованою ворожістю свекрів, а й заспокоювати Ніно – як до поїздки, так і після. Будь-яка згадка про П’єтро викликала в нього ревнощі. Він розсердився через присвяту й надувся, коли я сказала, що книжка колишнього чоловіка просто чудова і про неї з великою повагою говорять як в академічних колах, так і поза ними. Його ж збірка не привернула особливої уваги.

Як же мене виснажували наші стосунки, скільки недомовок ховалося за кожним його словом і жестом, та й за моїми теж! Він і чути не хотів про П’єтро, бурмосився при згадці про Франко, ревнував, якщо я занадто весело сміялася під час розмови з кимось із його друзів, але вважав нормальним те, що я ділила його з дружиною. Кілька разів, прогулюючись вулицею Філанджері, я випадково зустрічала його з Елеонорою та двома дітьми. Уперше вони вдали, що не помітили мене, і мовчки пройшли повз. Удруге я навмисне зупинилася просто в них перед носом,