Читати книгу - "Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Кленсі був американець із ірландським темпераментом і смаками космополіта. Природжений волоцюга, він брався за всяку роботу, але ненадовго. Цинкографія[114] — одне з багатьох покликань, які звабили його непосидющу натуру. Іноді він здавався на умовляння й оповідав про свої подорожі з надзвичайною безпосередністю, простими, яскравими словами. Сьогодні, судячи з деяких симптомів, він збирався дещо розголосити.
— Першорядна погода для флібустьєрства,— почав він.— Це нагадує мені той час, коли я пробував визволити один народ з кривавих пазурів тирана. Важка то була робота. І спину ломило, й на долонях були мозолі.
— Я не знав, що ви віддавали свій меч пригнобленим народам, — промимрив Етвуд, лежачи на траві.
— Віддавав, — сказав Кленсі. — Але його перекували на рало.
— Якій же це країні так пощастило — скористатись вашою допомогою? — безтурботно відгукнувся Бланшар.
— Де Камчатка? — запитав Кленсі, начебто без видимого зв’язку з попередньою розмовою.
— Десь аж за Сибіром, біля полюса,— невпевнено відповів хтось.
— Я так і думав. Це там, де холодно, — сказав Кленсі, задоволено кивнувши головою. — Я завжди чомусь плутаю ці дві країни. Отже, це було у Гватемалі, де жарко. Там мені довелося боротись. Ви знайдете її на карті. Це в тому місці, яке називають тропіками. З ласки провидіння, вона лежить на березі моря, так що географ може писати назви міст просто на воді. Кожна назва — завдовжки з дюйм, дрібними літерами, та ще й різними іспанськими діалектами і, по-моєму, такої самої синтаксичної системи, від якої злетів у повітря “Мейн”[115]. Так от у цю країну я й подався сам-один, хотів скинути там деспотичний уряд з допомогою своєї кирки — одноствольної та ще й незарядженої. Ви не розумієте, звичайно. Тут потрібне пояснення, обґрунтування.
Це було в Новому Орлеані, вранці, на початку червня. Стою я на пристані, дивлюсь на кораблі. Бачу — якраз насупроти мене лагодиться відпливати невеличкий пароплав. Із труб іде дим, роботяги носять у трюм ящики — таких ящиків на пристані цілі гори. Ящики величенькі — футів два завширшки й приблизно чотири завдовжки, і досить важкі на вигляд.
Знічев’я я підійшов до тих ящиків. Серед них один був розбитий. З цікавості я трохи підняв покришку й зазирнув усередину. Ящик був набитий гвинтівками системи Вінчестер.
“Он як, — кажу я сам собі.— Хтось хоче обійти закон про нейтралітет. Хтось комусь допомагає озброєнням. Куди ж повезуть оці пукалки?”
Чую, хтось кашлянув позад мене. Обертаюсь — переді мною маленький, кругленький товстун. Обличчя в нього темне, костюм білий і на пальці — діамант на чотири карати. Кавалер хоч куди. Дивиться так, ніби хоче запитати й зарані просить вибачення. Схожий на іноземця — чи то з Росії, чи то з Японії, а може, й з архіпелагів.
— Тсс! — каже товстун, мовби збираючись відкрити мені таємницю.— Чи не буде сеньйор такий добрий, чи не погодиться він зберегти в секреті те, що випадково побачив, щоб люди на кораблі не дізнались? Сеньйор буде джентльменом і не скаже про це нікому ні слова.
— Мусью, — відказав я, бо мені здалося, що він француз, — дозвольте запевнити вас: Джеймс Кленсі нікому не викаже вашої таємниці. До цього дозвольте додати: вів ля ліберте! — хай живе свобода! Коли почуєте, що якийсь Кленсі заважає революціонерам скинути уряд, зараз же напишіть мені.
— Сеньйор дуже добрий, — каже темнолиций товстун, посміхаючись у свої чорні вуса.— Чи не хочете піднятись на пароплав і випити склянку вина?
Оскільки я — Кленсі, то не минуло й двох хвилин, як я вже сидів із тим закордонним мусью за столиком у каюті, а на столику стояла пляшка. Я чув, як гупали важкі ящики, падаючи у трюм. По-моєму, в усіх тих ящиках було не менше як дві тисячі вінчестерів. Ми випили пляшку, й темнолиций замовив ще одну. Дати Кленсі випити — все одно, що спровокувати громадянську війну. Я багато наслухався про революції в тропічних країнах, і мені заманулося встряти в яку-небудь.
— Що, мусью,— сказав я, підморгнувши, ніби теж причетний до справи,— хочете розворушити вашу батьківщину?
— Так, так! — сказав чоловічок, стукнувши кулаком об стіл.— Настануть великі зміни! Годі гнобити народ та дурити його брехливими обіцянками! Попереду великі діла! Так. Наші сили скоро, дуже скоро вдарять у столиці! Carrambos![116]
— Carrambos, тобто віва, як я вже говорив, — відповідаю я, п’яніючи від ентузіазму та вина. — Хай же стародавній трилисник... вибачте, бананова лоза, або ревінь, чи яка б там не була емблема вашого пригніченого народу, вічно живе й зеленіє!
— Дуже вдячний вам, — каже товстун, — за ваші дружні висловлювання. Нашій справі найбільше бракує надійних людей, здатних до всякої роботи. О, якби генерал де Вега мав у своєму розпорядженні хоч одну тисячу сильних, відданих людей! Він укрив би славою нашу батьківщину. Важко, дуже важко знайти хороших людей для нашої справи.
— Слухайте, мусью, — кажу я, перехиляючись через стіл і хапаючи його за руку. — Я не знаю, де ваша країна, але серце в мене обкипає кров’ю від жалю до неї. Жоден Кленсі не був глухий до страждань пригнобленого народу! Ми всі, увесь наш рід — флібустьєри[117] з народження й іноземці за фахом. Якщо вам потрібні руки Джеймса Кленсі і його кров, щоб визволити ваш берег від ярма тиранії, вони до ваших послуг!
Генерал де Вега аж нетямився від радості, коли побачив, як я співчуваю його змовам і всім його труднощам. Він хотів був обняти мене через стіл, але йому став на перешкоді його товстий живіт та вино, яке недавно було в пляшках. Так мене прийнято до лав флібустьєрів. Генерал сказав мені, що країна його зветься Гватемала, що це — найбільша держава, яку будь-коли
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели», після закриття браузера.