Читати книгу - "Подаруй мені себе, Ксенія Демиденко"

—    Та вже ж будьте такі ласкаві, а то несила мені в ці ігри грати. Милі сваряться, а я з розтовченим носом, - ти подивись, воно ще й ображеного з себе корчить. Не був би чудовим водієм, уже б на біржі роботу собі шукав. Зовсім від рук молодь одбилася. Чи він чекав, що я стану вибачатися? Не відчуваю своєї вини, тільки злий, причому, на себе  більше.

Телефонний дзвінок відволік. Ніна. На мисливця й звір прибіг.
—     Дядь Ром, а хтось зі мною обіцяв у весільний салон з’їздити, сукню  підібрати? – таким лагідним ніжним голоском. Жіноча підступність саме така. Фіг здогадаєшся, що намислила.

—    Тільки не кажи, що сьогодні, - а я реально забув. Який салон? Але спокуса подивитися на Ніну в білому з фатою на голові взяла гору,  і я погодився. Ой, правий був  Вадік, неможливо відмовитися. Голос – наркотик,  мова – гіпноз.

Сиджу в салоні «Мадейра» й милуюся. Ніна влаштувала справжній показ мод. Почала з найдорожчого й найпишнішого наряду. Все блищить, переливається. Лялька лялькою. Як подумав, що  колись  вона ось так нарядиться, посміхнеться й вискочить заміж за якогось чоловіка… Так, це я зараз сиджу, либлюсь і кайфую від  дивної розваги- вибору сукні для весілля, якого не буде. А якби було? Як Ніну віддати іншому чоловіку? Але ж її ніхто не буде сильніше любити за мене. Так, все, треба припинити цей ідіотизм. Нормальна істерія батька напередодні весілля доньки. Це якби було, а так  ще й фальстарт.  Як ото в дурнуватій пісеньці «Охрана – отмєна!»

—    Тобі яке сподобалося більше? – питає Ніна, немов м’якими лапками по  шкірі гладить. А там, у подушечках, є пазурі. Просто сховала.

—    Жодне не варте такої красуні, як ти. Є серйозна розмова. Поїдемо в мою улюблену харчевню, - чекаю декілька хвилин, доки Ніна вибереться з весільної сукні й опиниться на передньому сидінні моєї тачки у своїх звичних джинсах і рожевому светрику. 

—    Нін, я б міг ще трошки погратися у кішки-мишки, але  не хочу. Я знаю про грандіозний план цієї дурепи – твоєї подружки. І про фальшиве весілля.

—    Вадік розтріпався? Я так і знала.  Друг називається!  - реально засмутилася. Ну, вибач, мала, але і по-твоєму теж неправильно.

—    Нін, не у ньому справа. Дівчинко, просто  такі стосунки, які ти намріяла, неможливі. Зрозумій. Ти звикла, що захочеш, ми з твоїм батьком діставали, приносили, клали біля твоїх ніг. Поки це стосувалося речей. Тепер на кону люди. Я, між іншим, Вадіка ледь не вбив, коли побачив, як він начебто тобі зраджував…

—    Вадік? Що з ним? – тепер вона за нього боїться. Раніше думати треба було.

—    Нормально. Може, навчиться не  встрявати у небезпечні авантюри. Він мене зрозумів. Зрозумій і ти. Що б я там до тебе не відчував, але краще не починати, бо фінал – розчарування і … Я не хочу втрачати кращого друга. А ще менше я не хочу втрачати тебе. Ти мені як донька…

—    А дивишся ти на мене, як на жінку. І по очам бачу, що любиш, - навіть не опираюсь. Проти правди не попреш.

—    Нін, я тебе з пелюшок знаю. Ти у мене на руках росла.  Як я тебе можу не любити? Просто обожнюю… Тому й не хочу життя псувати. Де таке видано, щоб старий дід і майже дитина?

—    Не тільки видано, а в книжках оспівано, - не здається. Моя проблема в тому, що вона розумна, може довести за хвилини, що біле при певній умові стане із задоволенням  чорним, а потім, якщо постаратися, - різнокольоровим. А далі можна випрати – і знову біле!

—    У яких? Психіатричному довіднику? – а шо, теж книжка.

—    Ні, бестселер австралійської письменниці Колін Маккалоу «Ті, що співають у терені», - ой, читака велика. До чого вона там дочиталася?

—    І хто там співав? – блін, останню книжку реально років десять назад читав. Ніна у шостому класі була, коли  захворіла, щось з очима, то  мені їй довелося читати «Острів скарбів». Щовечора приїздив і читав. Потім купувати почав аудіокнижки.

—    Пташка - це алегорія людини. Головний герой – священник. Католицький священник. Їм жінок любити –зась! Він і не збирався, але ж почуття. Виховував так Меггі, і закохався. Вона теж. У них навіть син був, правда, помер потім. Упс, трошки поспойлерила.

—    Нін, сопливі жіночі романи… вони тебе псують. Не читай ти цю муру. В житті не знадобиться. В житті все не так, - як би я хотів зберегти її світлий погляд на усі життєві заморочки. Прибрати всі камінці з її дороги, настелити м’якеньких подушок, покласти її на них і… цілувати вічно, любити, оберігати… Боже, викинь з моєї голови усі ці дурощі, бо так можна й в божевільні опинитися…

—    Це не жіночий і не сопливий. – і не сумніваюсь, що спростує моє сприйняття за декілька хвилин.-   Бестселер, до речі.  Мільйони читати що попало не будуть. Почитай, може зрозумієш. Герой  теж тікав від почуттів.  Ти тата боїшся, а Ральф, - так звати священника, – Бога. Щось у вас спільне є, - вискочила з машини і, я так зрозумів,  що  образилася. Не став наздоганяти, нехай перебіситься. Просто заїхав у магазин по дорозі додому й купив горілки. Чомусь дико захотілося забутися. Раніше б з Серьогою  квакнули – і дружня розмова замінила б сеанс психотерапевта. Та що там сеанс - з десяток сеансів! А зараз я боявся, що по п’яні можу ляпнути щось зайве. Бо що у тверезого на умі, те у п’яного на язиці. На умі у мене було страшно крамольне. Шкодував, що  не Саїд  і не можу поцупити собі жінку, яку люблю сильніше за все. Жахлива складова полягала в тому, що вона набагато молодша і, напевно, не проти, щоб я її поцупив.

  Зранку, як тільки виліз із ліжка-барлоги, подзвонив Вадіку:

—    Через пів години привези мені розсольчику або пивка на лихий кінець. І якщо не складно, відкопай десь роман відомої письменниці з країни …. ну, де кенгуру скачуть, як дикі коні,  про якихось співунів. Щось там красиво співає у реп’яхах, ні, у колючках, у кущах… - забув авторку, забув назву, викручувався, як в'юн у калюжі. Добре, що Вадік знав, що я хотів сказати. Це як речник президента. Той щось ляпнув несуразне, а речник пояснив… культурно.