Читати книгу - "Війни Міллігана"

— Тижні три.

– І ти що, отак його й залишиш у своїй кімнаті? — спитав аллен.

— Звісно ж ні! Я продам його комусь із працівників або відвідувачів.

– І що, навіть гроші заплатять?

— Мені вже обіцяли двадцять баксів за нього.

— Двадцять? — вигукнув аллен. — Слухай, друже, я тебе, звісно, не знаю, і, може, то твій родич, але це божевілля. Я дав би щонайменше п’ятдесят і вважав би, що обікрав тебе!

— Продано!

— На жаль, у мене зараз грошей немає.

— Ну, тоді доведеться погодитися на двадцять, — почухав свою лису голову Кемпбелл. — Я на них куплю собі цигарок на цілий місяць.

— Ага, працювати три тижні, щоб заробити на місяць тютюну.

— Аби тільки я вмів таке робити з дерева! — зітхнув Зак.

— Так роби, — махнув Кемпбелл у бік електричної пилки.

— Та я собі тим руку відріжу!

— А чому ніхто не працює? — спитав аллен.

— Сюди ніхто не приходить, — відповів Кемпбелл. — Я вже три роки тут, і за цей час лише раз прийшов якийсь хлопець — кілька днів тут просто сидів і ляси точив. Іноді навідується майстер Боб Девіс — ми з ним у карти граємо. Але найчастіше я тут сам — працюю або займаюся своїми справами.

— Яка ж марна трата грошей! Усе це обладнання майже не використовується! — здивувався Зак.

— То, може, ми виправимо це? — сказав аллен і нагнувся над якимось столом, щоб клацнути вимикачем. — Це що у нас тут таке?

— Агов, забери руку! — гукнув Кемпбелл. — Там унизу лезо!

аллен зробив крок назад і зазирнув під стіл.

— А нащо воно треба?

— Зараз покажу, — сказав Кемпбелл і взяв дерев’яний брусок. — Це останній. Я хотів щось з нього вирізати, та, мабуть, ну його…

Він поклав брусок на стіл і увімкнув машину. Стружка фонтаном злетіла вгору.

— Ого, та це ж стругальний станок! — вигукнув Зак.

— Нічого собі! Ти тільки глянь, яке лезо! Воно, мабуть, будь-яку деревину візьме!

— Озирнися, друже, де ти тут деревину бачиш? — розсміявся Кемпбелл.

Дійсно — навколо були лише машини й бетонні стіни. Повністю обладнана столярня, у якій не вистачало тільки деревини. Зак вказав пальцем на двері з табличкою «Сушильна кімната»:

— Ось же деревина.

— А й справді! Тут майже всі двері дерев’яні! — зауважив аллен.

– І не тільки двері, — підказав Зак.

— Навіть знати не хочу, що ви там надумали, — буркнув Кемпбелл.

На тому аллен і Зак повернулися у свої кімнати, розділені тонкою перегородкою. Через неї вони обговорювали, де роздобути деревини для всіляких виробів. Зак наполягав на тому, щоб зняти двері із сушильної кімнати й пустити їх на дошки, поки ніхто не помітив.

— З них би вийшло два таких столики, — роздумував уголос аллен. — Тільки я їх за двадцять баксів не віддам — я не такий дурень, як Кемпбелл.

— Але тоді в тебе не буде грошей на цигарки та всілякі дрібниці.

— Та їх легко можна продати за сорок чи навіть п’ятдесят.

— Ну добре. Тоді завітаємо завтра в майстерню.

Наступного ранку вони вдвох пішли до завідувача, щоб записатися на працетерапію. Наглядач — рудобородий Санта Клаус на ім’я Гаррі Відмер — кинув на них суворий погляд:

– І нащо це вам?

— Ми хочемо ходити в майстерню. Хочемо навчитися щось робити, — відповів Зак.

— А в карти граєте?

— Граємо, — швидко відповів аллен.

— Ну тоді заходьте до мене на партію чи дві, коли не копирсатиметесь з тими машинами. Головне — не створюйте мені зайвих проблем. І не питайте ні про що, бо я гадки не маю, як те лайно працює. Там ще є ящик з інструментами та все таке інше. Ну все, можете йти. Дивіться, чого ви там хотіли навчитися. Тільки рук собі не повідрізайте.

аллен і Зак уважно оглянули обладнання. Виявилося, що там повно всього, і навіть Кемпбелл не всім уміє користуватися. Він знав лише, що робити з циркуляркою, стрічковою пилкою, буром, стругальним станком і шліфувальним верстатом. А от токарного верстата та лобзика він навіть не торкався.

— Десь тут мають бути вимикачі, — Зак почав оглядати машини.

— Та я вже шукав, але не знайшов.

Вони втрьох залізли під стіл і почали шукати, де ж увімкнути те обладнання. Нарешті Зак знайшов провід, який негайно підключив до розетки. У приладі щось задзижчало, і всі троє підскочили, вдарившись головою об стіл.

— Ну, принаймні воно працює, — підсумував Зак.

— Лишилося лише зрозуміти, як цим користуватися, — буркнув Ленні, потираючи лису маківку.

аллен відчув, як на голові визріває шишка.

— Може, знайдемо якісь інструкції в бібліотеці? — запропонував він.

Вони справді знайшли в бібліотеці потрібні книжки й почали обережно експериментувати з новим обладнанням. Зав’язалася суперечка про те, що вигідніше робити: журнальні столики, вішаки для краваток чи підставки для журналів.

Зак понишпорив у кутку серед коробок і витяг одну — вона дивно торохтіла.

— Що там у тебе?

Він відкрив коробку й розклав на столі кілька коліщаток і маленьких бронзових цифр.

— Не знаю.

— Схоже, це деталі від годинника. Але я про них анічогісінько не знаю, — похитав головою Ленні.

— Дай мені подивитися, — аллен заходився перебирати коліщатка й відчув, як десь усередині прокинувся зацікавлений томмі. От же маленький негідник. — Думаю, я зможу це зібрати.

— Навіть якщо ти збереш механізм — у нас все одно немає деревини, щоб зробити корпус, — сказав Ленні.

Зак знов окинув оком дубові двері сушарні, потім узяв викрутку й відкрутив петлі. Двері подались, і він обережно обпер їх на стіну.

— Тепер є, — усміхнувся він.

— Та тут на три годинники вистачить, — оцінив аллен.

— А до біса ті двері! — Ленні клацнув вимикачем циркулярки, а Зак і аллен удвох поклали двері на стіл, щоб пустити їх на дошки. Працюючи, усі троє наспівували пісеньку «Заспіваймо, робітнику!»

(2)

Протягом останнього тижня травня й на початку червня сцену ділили між собою аллен і томмі: томмі розписував стіни в гончарні, аллен збирав годинник у столярні (свердлив отвори, прилаштовував циферблат, шліфував корпус, клеїв, покривав лаком). Усі троє виготовляти власні годинники. Коли робота нарешті завершилась, аллен сказав Ленні:

— У тебе вийшло найкраще. Оригінальний дизайн. Думаю, його запросто можна продати доларів за тридцять.

— Я віддам за скільки завгодно — у мене цигарки майже закінчилися.

До майстерні увійшов наглядач, який купив журнальний столик, і побачив на столі три годинники.

— О, мені подобається оцей! — вказав він на годинник Ленні. — Даю п’ять баксів.

Ленні відразу простяг руку по свій годинник.

— Стривай! — вигукнув аллен. — Ленні, можна тебе на хвилиночку?

Наглядач різко