Читати книгу - "Гра янгола"

– Скажіть мені нарешті те, що ви маєте сказати, доне Педро. Я вас не вкушу.

Відаль випив своє вино одним ковтком.

– Я маю сказати тобі дві речі. Вони тобі не сподобаються.

– Я вже починаю звикати.

– Одна з них стосується твого батька.

Я відчув, як гірка посмішка скривила мені губи, ніби я щойно проковтнув отруту.

– Я хотів сказати тобі про це давно, але подумав, що користі тобі з того не буде. Ти подумаєш, що я мовчав із боягузтва, але я готовий присягтися тобі чим завгодно…

– Переходьте до суті, – урвав його я.

Відаль зітхнув.

– У ту ніч, коли помер твій батько…

– …коли його вбили, – поправив я крижаним тоном.

– То була помилка. Смерть твого батька була помилкою.

Я дивився на нього, нічого не розуміючи.

– Ті люди полювали не на нього. Вони помилилися.

Я пригадав погляди тих трьох бандитів у туманній темряві, запах пороху й кров батька, яка просочувалася крізь мої пальці, зовсім чорна.

– Вони хотіли вбити мене, – сказав Відаль тонким голосом. – Давній компаньйон мого батька довідався, що його дружина і я…

Я заплющив очі й почув, як десь усередині в мене вибухає чорний сміх. Мого батька вбили пострілами з пістолетів за розпусні гріхи великого Педро Відаля.

– Скажи що-небудь, будь ласка, – попросив Відаль.

Я розплющив очі.

– А друга річ, про яку ви хотіли мені сказати?

Я ще ніколи не бачив Відаля наляканим. А тепер я виразно відчував його страх.

– Я попросив Крістіну вийти за мене заміж.

Тривала мовчанка.

– Вона дала згоду.

Відаль опустив погляд. Один з офіціантів підійшов із тацею. Він поставив страву на стіл і побажав нам доброго апетиту. Відаль не наважився подивитися на мене знову. Страва вистигала на тарелі. Через кілька хвилин я взяв примірник «Кроків у небо» і пішов.

Того вечора я вийшов із «Мезон доре» і зловив себе на тому, що йду бульваром Рамбла із примірником «Кроків у небо» в руці. Мірою того як я наближався до рогу, звідки відходила вулиця Кармен, руки мені все більше тремтіли. Я зупинився перед вітриною ювелірної крамниці Баґеса, удаючи, ніби роздивляюся золоті медальйони у формі фей та квітів, поцятковані рубінами. Бароковий розкішний фасад універмагу «Ель Індіо» був лише за кілька метрів звідти, і кожен міг би подумати, що йдеться про великий базар, де продаються всілякі дивовижі та небачені чудеса, а не про магазин тканин та одягу. Я наблизився туди дуже повільно й зайшов у вестибюль, звідки відчинялися двері до універмагу. Я знав, що вона не впізнає мене, що, можливо, я й сам її не впізнаю, але, навіть знаючи все це, затримався хвилин на п’ять, перш ніж увійти. Коли нарешті увійшов, серце в мене лунко калатало, а на долонях виступив піт.

Попід стінами тяглися полиці з рулонами тканин усіх різновидів, а на столах продавці, озброєні вимірювальними стрічками та спеціальними ножицями, що висіли в них за поясом, показували шляхетним дамам, що прийшли сюди в супроводі служниць та швачок, дорогі тканини з таким виглядом, ніби йшлося про якісь дорогоцінні матеріали.

– Я можу допомогти вам у чомусь, кабальєро?

Це був гладкий чоловік із тонким голосом у фланелевому костюмі, що, здавалося, міг вибухнути в будь-яку мить, усіявши всю крамницю летючими клаптями тканин. Він дивився на мене поблажливим поглядом та з усмішкою, чи то силуваною, чи ворожою.

– Ні, – процідив я крізь зуби.

І тоді я побачив її. Моя мати спускалася сходами з оберемком клаптів у руках. На ній була біла блузка, і я відразу її впізнав. Вона трохи поповніла, а її обличчя, що трохи розпливлося, мало той вираз, якого надають людині буденність та розчарування. Продавець, розгніваний, щось говорив мені далі, але я тепер майже не чув його голосу. Я бачив тільки, як вона наближається, повертає й зупиняється за прилавком майже переді мною. На якусь секунду вона поглянула на мене й, побачивши, що я на неї дивлюся, усміхнулася мені з якимсь дивним слухняним виразом, як усміхаються клієнтові або хазяїнові, і відразу стала робити свою роботу. У горлі мені утворився такий клубок, що я ледве зміг розтулити губи, щоб примусити замовкнути продавця, і мав докласти великих зусиль, щоб примусити себе обернутися й піти до виходу зі слізьми на очах. Вийшовши на вулицю, я перейшов на протилежний бік і зайшов до кав’ярні. Сів за стіл біля вікна, звідки міг бачити двері «Ель Індіо», і став чекати.

Минуло майже півтори години, поки я побачив, як той самий продавець, який хотів мене обслужити, вийшов і опустив ґрати на вході.

Незабаром світло в універмазі почало гаснути, і стали виходити продавці, що там працювали. Я підвівся й вийшов на вулицю. Хлопчина років десяти сидів у під’їзді сусіднього будинку й дивився на мене. Я покликав його помахом руки. Він підійшов, і я показав йому монету. Він усміхнувся від вуха до вуха, і я побачив, що йому бракує кількох зубів.

– Бачиш цей пакунок? Я хочу, щоб ти передав його сеньйорі, яка зараз вийде. Скажеш, що передав його для неї один сеньйор, але не показуй на мене. Ти все зрозумів?

Хлопець кивнув головою. Я віддав йому монету й книжку.

– А зараз почекаймо.

Нам не довелося чекати довго. Через три хвилини вона вийшла. Пішла в напрямку бульвару Рамбла.

– Онде та сеньйора. Бачиш її?

Моя мати зупинилася на мить перед портиком Віфлеємської церкви, і я зробив знак хлопцеві, щоб він побіг до неї. Я спостерігав за сценою здалеку, не чуючи їхніх слів. Хлопець подав їй пакунок, і вона подивилася на нього з подивом, не знаючи, брати його чи ні. Хлопець наполягав, і зрештою вона взяла пакунок і дивилася, як той побіг геть. Розгублена, вона оберталася на всі боки, шукаючи його поглядом. Зважила пакунок на руці, роздивляючись червоний папір, у який він був загорнений. Нарешті її розібрала цікавість, і вона розгорнула його.

Я побачив, як вона дістала книжку. Вона тримала її в обох руках, роздивляючись обкладинку, а потім перевернула її, щоб подивитися на неї з протилежного боку. Я відчув, як мені перехопило подих, хотів підійти до неї й щось сказати, але не зміг. Я залишався там, де був, за кілька метрів від моєї матері, спостерігаючи за нею