Читати книгу - "Відлуння, Оксана Усенко"

Частина 10

Ірада

Ірада в супроводі двох чоловіків зайшла у знаменитий віман. Цей літальний апарат вражав не лише красою ззовні, але й комфортом всередині. Тут все було продумано до дрібниць й кожна та дрібниця могла бути визнана окремим витвором мистецтва. Доки дівчина роззиралася та займала запропоноване їй місце біля ілюмінатора, тихий гул двигунів сповістив про зліт. За мить віман піднявся, а острів швидко віддалився й зник.

Море внизу перетворилося на нескінченне синє полотно, що красиво виблискувало в сонячному світлі. Потім на обрії з’явилися береги материка, які стрімко наблизилися, й ось вже перед поглядом Іради пролітає нескінченний килим болотної рослинності, серед якого дзеркалами зблискують десятки озер, над якими кружляють зграї крилатих створінь. Від озер вглиб континенту змією виповзала могутня ріка, вздовж якої продовжувало радувати очі буяння зелені, попри те, що сама ріка вже петляла кам’янистою пустелею. Попереду з’явилися гори і віман почав набирати висоту.

Ірада милувалася краєвидами та поспіхом згадувала, що знає про Мохеджо. До сьогодні легендарний декхаї був для неї занадто недосяжно-абстрактною особою, щоб ним серйозно цікавитися. Та й що могло бути спільного у юного острівного митця і першого радника правителя Тріпури? Колишнього правителя, поправила себе Ірада, згадавши новини про збитий віман.

Думки Іради металися від цікавості та подиву до нових ідей та можливостей, коли їх віман пролетів крізь густий шар хмар та опинився просто перед Сваргемахалом. Очі дівчини розширилися від захоплення, бо вона, теоретично, знала, де живе Мохеджо, але до останнього не могла повірити, що її везуть саме до знаменитого небесного міста, в якому сконцентрована більшість досягнень людства. Ірада ще ніколи не бачила Сваргемахал настільки зблизька, адже політ віманів навколо нього суворо регламентувався, а здалеку небесне місто нагадувало скупчення хмар, крізь яке лише іноді, в дуже суху й вітряну погоду, проглядали обриси блискучої сфери. Але зараз Сваргемахал відкрився погляду дівчини у всій красі — прекрасний надскладний механізм, величезних розмірів. Небесне місто було вдвічі більшим за острів, на якому мешкала Ірада, але при цьому нагадувало невагому блискучу бульбашку, всередині якої сховалося безпечне життя. Величніше Сваргемахала міг бути хіба що Сітарамахал, який іноді можна було побачити у вечірньому небі, у вигляді яскравої зорі. Але Сітарамахал то майбутнє, ворота до зірок, будівництво яких тільки завершував геніальний Майясура. 

Крізь сферу можна було роздивитися у верхній частині Сваргемахала численні будівлі, зелені та водні зони, а нижня частина сфери мала сріблясто-блакитний колір та була поцяткована ледь помітними, але численними технологічними виступами та інженерними отворами.  Віман, на якому летіла Ірада, залетів у один з портів, що відкрився при їх наближенні, й акуратно приземлився у невеликому ангарі. Дівчину повели вздовж ряду інших віманів, потім коридорами до підіймача, далі сходами й невдовзі вивели на денне світло.

Акуратні вулиці, світлі, вкриті сонцепоглинаючими дахами будівлі, буйна квітуча зелень, прудкі скайти, на яких носилися мешканці міста, та ніжна, ледь чутна музика, яка, здавалося, звучала звідусюди, справляли незабутнє враження. Це все не могло порівнятися з жодним побаченим раніше відеосюжетом про Сваргемахал. Але варто було дівчині вирішити, що вона вже досягла межі захоплення, як її підвели до палацу Правителя Тріпури, який був загальноприйнятим взірцем досягнень технологій та вишуканості. І якщо його загальний вигляд знала кожна дитина, то всередині мало кому пощастило побувати.

За матово-білими високими дверми Ірада виявила світло-блакитні, наче, вирізьблені з одного суцільного, неймовірно чистого кристала стіни, вікна — прикрашена ніжними вітражами лазур, сходи — немов застигла морська вода у сонячний день. І все це витончено підкреслювалося різьбленим дерев’яним оздобленням теплого кольору. Тут були дзеркальні підлоги, та підлоги з реалістичними рухливими зображеннями моря та далекої поверхні планети. Іраді часом здавалося, наче вона заснула і йде просто повітрям над землею й горами, що споглядали на неї знизу.

Роздивляючись навкруги дівчина мимоволі засумнівалася, чи варта хоч одна з її скульптур того, щоб зайняти місце серед цієї краси.

Тим часом Іраду привели до великої залитої світлом зали де високий чоловік в сірому одязі неспішно годував ігісімбу. Чоловік стояв до Іради спиною, тож в першу чергу дівчина звернула увагу на рідкісного ящіркоподібного птаха, який славився своєю непередбачуваністю та агресивністю. Але ігісімба спокійно сиділа на дивній конструкції, лише її жовті очі задоволено зблискували, коли чоловік діставав з невеликої посудини та протягував їй на срібній спиці шматочки свіжого м’яса. Зелене пір’я ігісімби змінювало колір на жовте на довгому хвості та на краях крил, котрі мали по три кігтисті пальці. Хижа істота акуратно брала зубами частування та вправно підкинувши вгору, ковтала. Помітивши Іраду, птаха зацікавлено повернула голову, а чоловік, віддавши ще один шмат м’яса, озирнувся. Це виявився сам Мохеджо.

Розшите білим візерунком сіре шервані та чуридари, вигідно підкреслювали його смуглу шкіру та густе, чорне, волосся. Виразні очі кольору ртуті ніби пронизували наскрізь, навіть без активації енергетичного обруча, який тонкою смугою зблискував на його чолі. Великий декхаї зовсім не здавався старим, попри те, що пережив  вже другого правителя Тріпури.

— Вітаю, чарівна шімати. Я розумію, для вас моє запрошення було, певно, несподіваним, але ви мене дуже зацікавили, — привітно мовив Мохеджо, відставляючи посудину з якої годував ігісімбу. Іраду здивувало те, наскільки потужно звучав його, начебто, тихий голос.