Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

так, — сказав Чарлз. — Але хіба не буває зазвичай, що людина чіпляє до свого імені якусь яскраву ганчірку та розмахує нею привселюдно, як вимпелом, щоб таким побитом розказати всім про своє покликання та привернути до себе увагу всього світу? Отож якби я прочитав тут Ебенезер Кук, Лудильник, я б найняв вас полагодити мої казани; якби тут було Ебенезер Кук, Лікар, я б послав до вас усіх своїх домашніх, щоб ви промили їм кишківник і дали якісь ліки для зміцнення здоров'я; якби Ебенезер Кук, Джентльмен чи Есквайр, то, гадаю, ви прийшли б не для того, щоб найнятися до мене, і я б подзвонив своєму пахолку та наказав принести вам бренді. Але Поет, чи пак Ебенезер Кук, Поет. Що то за ремесло таке? І з чим його їдять? Яку роботу можна вам доручити?

— Власне, це та справа, про яку я і хотів поговорити з вами, — сказав Ебенезер, якого, здавалось, цей уїдливий коментар анітрохи не спантеличив. — Ви знаєте, сер, що, намагаючись здобути прихильність музи, на прожиток собі не заробиш, але це може бути покликанням, і не з доброго дива я додав до свого імені звання Поет. Не має значення, що я роблю і чим заробляю свій хліб; поет — це те, ким я насправді є.

— Це так, якби хтось підписався Джентльмен? — запитав Чарлз.

— Саме так.

— Тож ви прийшли сюди до мене не в пошуках роботи? Значить, ви не шукаєте собі місця?

— Місця у вас я не шукаю, — заявив Ебенезер, — адже як коханець не шукає у своєї любки нічого, опріч її прихильності та ласки, яка вже сама собою є для нього винагородою, так і піїт не потребує від своєї музи нічого, крім щасливого натхнення, і якщо плодом зусиль закоханого є наречена на шлюбному ложі та підтвердженням того — забарвлене багряним цвітом простирадло, то винагородою для поета є вишукане слово вірша, а підтвердженням того — сторінка, де його надруковано. Якщо дівчина має за собою гарне віно, то ним, звісно, не погребують, як і не відштовхнуть зневажливо той гріш, що принесе автору його публікація. Утім, це лише щасливий збіг обставин, якого навмисне не шукають.

— Ну, що ж, — сказав Чарлз, дістаючи з полиці над коминком дві люльки, — тоді, гадаю, ми можемо вважати з'ясованим те питання, що ви прийшли сюди не в пошуках місця. Викурімо ж наші люльки, а тоді прошу пояснити мені справу, яка вас сюди привела.

Обидва чоловіки набили тютюном і запалили свої люльки, й Ебенезер повернувся до предмету своєї розповіді.

— Не найми мене цікавлять, — повторив він, — а от служба — це зовсім інша річ, і саме це й становить суть мого візиту. Лише якусь хвилину тому ви спитали, що то за ремесло таке — поет і яку ж роботу можна йому доручити? Щоб відповісти, дозвольте мені, сер, запитати вас, чи було б щось відомо всьому світові про Агамемнона чи невтримного Ахілла, чи хитромудрого Одіссея, чи рогоносця Менелая, чи назагал про всю ту дивовижу пихатих греків і троянців, якби великий Гомер не переповів нам про них у своїх віршах? Скільки великих битв припали порохом історії за браком поета, який, оспівавши, зберіг би їх навіки? І скільки ж Єлен весною розквітає, і скільки їх, забутих, вирушає на потраву хробакам? Але дозвольте Гомеру зобразити її, вдавшись до великої оздоби свого вірша, і її краса буде збурювати кров двадцяти сторіч! І в чому, запитаю я вас, полягає велич Державця? У його подвигах на полі битви чи на м'якому, як пух, полі кохання? Таж достатньо одного покоління, щоб забути про них раз і назавжди! Ні, я вам так скажу, що велич його полягає не у справах, а в тому, як про ці справи розкажуть. І хто ж то має про них розповісти? Аж ніяк не історики, бо ж хоч би якими диявольськи прискіпливими та точними вони були стосовно того, скільки гоплітів мав Епамінонд, коли розбив спартанців у битві при Левктрах, чи як звали цирульника Карна Великого, проте ніхто не буде їх читати, хіба що їхні колеги-літописці або студенти — перші від заздрощів, а другі з примусу. Але віддайте його діяння та й самого діяча до рук піїта, і що ж з того вийде? О диво! Карлючкуватий ніс виправляється, худі ноги гладшають, пранці стають пролежнями, темні й сумнівні справи позбуваються ганьби, а яскраві стають ще яскравішими; і все це під мелодійні звуки рим, витончені порівняння, що змушують тамувати подих, і розмір вірша, що так хвилює. Отож усе це западає в голову, немов пісня «Зелені рукави», та зворушує серце, як Святе Письмо!

— Ясно як божий день, — сказав Чарлз з усмішкою, — що поет є корисним і потрібним членом почту Державця.

— А що справедливо для державця, то справедливо і для його держави, — правив далі Ебенезер, збурений власним красномовством. — І що б то була за Давня Греція без Гомера, а Давній Рим без Вергілія, щоб оспівувати їхню славу та велич? Герої помирають, пам'ятники руйнуються, імперії розпадаються, але «Іліада» сміється над плином часу, і вірш Вергілія звучить так само правдиво, як і тоді, коли його було складено. І хто, як не поет, може змалювати чесноту принадливою, а гріх відразливим, адже він один надає нам заразом і заповідь, і зоровзір? І хто інший змушує природу підкорятися своїй уяві та зображає людей кращими чи гіршими відповідно до своєї мети? І що інше може оспівувати так, як ліричний, прославляти так, як хвалебний, оплакувати так, як елегійний, і ранити так, як гудібрастичний вірш?

— Нічого з того, що я міг би назвати, — сказав Чарлз, — і ви переконали мене, що найліпшим другом і найгіршим ворогом будь-якої людини є поет. Прошу, сер, облиште ж тепер вашу передмову та прямо з'ясуйте мені суть вашої справи.

— Гаразд, — сказав Ебенезер, встромивши ціпка поміж колінами та міцно вхопившись за його маківку. — Чи сказали б ви, сер, що Меріленд може пишатися надлишком поетів?

— Надлишком поетів? — повторив Чарлз і задумливо затягнувся димом. — Ну, що ж, раз ви вже спитали, то гадаю, що ні. Ні, маю щиро визнати, entre nous[27], в Меріленді немає ніякого надлишку поетів. Аж ніяк немає. Гай-гай, та я можу побитись об заклад: пройдіть одного травневого дня вздовж і впоперек