Читати книгу - "Game over, Олександр Юрійович Есаулов"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- Ха! Ще запитуєш! Так би залимонив…
- Так ось… Слухай, Оріг у місті глюка бачив.
- Що, знову?! Ми вже цю тему закрили, Гірея давно в цифрі, який глюк?
- Оріг був у Заекранні найдовше. Думаєш, він не може відрізнити глюка від людини? Та й взагалі, ти ж знаєш, як він тікав із Заекрання. Та він його боїться більше, ніж… не знаю чого… І нас боїться! А однаково мене знайшов. Виходить, для цього були дуже вагомі причини.
- Так… — Рик почухав потилицю. — Питаннячко… Не хотів би я його бачити до кінця днів своїх, але, мабуть, доведеться. Значить, так, давай завтра о десятій у мене. Кадиму й Васлі я подзвоню, а ти вже цьому фрукту…
Назавтра о десятій годині зібралися четверо колишніх заекранників. Не вистачало тільки Оріга.
- Це… мабуть… ну, як його… з духом збирається…
Нарешті почули короткий дзвінок у двері.
- О, з’явився — не запилився, — прокоментував Кадим.
Петя завів у кімнату яскраво-червоного від зніяковілості Оріга.
- Ну-ну, — презирливо зустрів його Кадим, — невже за нами скучив?
- Та досить вам… — стала на захист гостя Шана. — Людина у справі прийшла, а ви…
Оріг вдячно подивився на дівчинку, глибоко зітхнув і почав:
- Ви, звичайно, на мене зараз запросто можете бочку котити… Тільки я вас не зраджував жодного разу. Так, Гіреї служив… Усі комусь служать… Пожили б, як я, то теж, мабуть, світ за очі втекли. Ага… Не про це зараз. Я бачив у місті глюка. Помилитися я не можу, я на їхні пики в Заекранні надивився. Точно глюк, з гарантією. Коли Гірея атаку на фізичний світ готувала, був у неї план тут секретну лабораторію зробити. Тільки потім вона мене на циклопа перетворила, і я не знаю, зробила вона цю лабораторію чи ні. А вчора я в метро їду, дивлюся — навпроти мене глюк сидить. У мене аж мурашки по спині побігли! Я потихеньку за ним. А він, гад, як справжня людина, навіть жінок поперед себе у двері пропускає. З метро вийшов і на автобус, а потім у під’їзд. Я за ним. Тільки коли я в під’їзд зайшов, його вже не було. Ліфт нагорі десь дверима прошумів… Але це не все. Є ще одна цікава штука. Де знаходиться цей під’їзд, ось що цікаво.
Оріг замовк. Усі очікувально дивилися на нього.
- Ну, чого ти? Не тягни!
-Тут!
- Що, тут? — не зрозуміли хлопці.
- Тут знаходиться. Глюк зайшов у твій, Рику, під’їзд.
- Брешеш!
- Не брешу! Я, коли їхав до вас, спочатку уваги не звернув, з метро вийшов, сів в автобус, дивлюся — а маршрут той же. До будинку підійшов, дивлюся на номер — і мені сюди ж! Мало назад не пішов! Я тому й спізнився, думав іти чи ні, страшно було!
- Та-а-ак… — задумливо протягнув Рик. — І що нам зараз робити?
- Може, це… у міліцію?
- І що ми там скажемо? Дядечко міліціонер, фізичний світ атакують електронні глюки з комп’ютерної іграшки? Знаєш, де ти вранці прокинешся після такої заяви?
-Точно… це… не знаю, але, ну… цілком того… здогадуюся. У цій, як його… лікарні для психів…
- От-от, і я про це. Міліція відпадає — у всякому разі, поки в нас не буде фактів.
- Слухай, Орігу, а який він мав вигляд?
- Та коричнева коротка куртка, темні штани, туфлі начебто чорні, на товстій підошві, а на голові шапочка така, в’язана. Оце наче і все. А, так… І окуляри, великі такі, рогові.
А в цей час у диспетчерській міжнародного аеропорту під Києвом відбулася така розмова.
- Диспетчере! Я борт 1980, прошу дозволу на руління.
- Борт 1980, я авіадиспетчер, руління дозволяю, ваша смуга 2–5.
Виття турбін лайнера перейшло на свист. Величезна туша літака поповзла рульовою смугою до точки початку розбігу.
-Диспетчере, я борт 1980, зайняв вихідну смугу 2–5, польотну карту виконав, прошу дозволити зліт.
- Борт 1980, зліт дозволяю.
- Зрозумів, диспетчере, зліт дозволений. Злітаю…
- Я диспетчер, борт 1980, що трапилося?
- Я борт 1980. Стих правий двигун. Прилади немов здуріли! Літак повністю вийшов з-під контролю! Намагаюся заглушити й лівий двигун! Диспетчере, бортовий комп’ютер вийшов з ладу. Лівий двигун пощастило заглушити! Висилайте буксир.
У великому інституті, який працював в області ядерної енергетики, системний адміністратор Антон зненацька побачив на своєму моніторі чиюсь похмуру фізіономію. Фізіономія посміхнулася, показавши на диво рівні, неживі зуби:
- Привіт, хлопчику! Скільки можна трудитися? Пора бай-бай…
Після чого монітор згас.
- Бісові віники! — лайнувся Антон. - Знову якийсь вірус в інеті підчепили!
Як Антон не намагався врятувати інформацію, що зберігалася в комп’ютері, але не зміг. Вірус знайти теж не вдалося. А операційна система, що була перевстановлена наново, пропрацювала рівно годину, хвилина в хвилину, після чого на екрані з’явилася та сама пика.
- Хлопчику, я ж тобі сказав, настав час відпочивати! Який ти неслухняний!
З’явилася рука, яка поправила окуляри, і екран знову згас. Так повторювалося кілька разів. Зрештою, Антон змушений був відкрити системний блок і замінити вінчестер, а потім і чипи оперативної пам’яті. Тільки після цього комп’ютер почав працювати нормально. Антон міркував, чи встиг вірус проникнути в інститутську комп’ютерну мережу і якими збитками може обернутися несподівана й незвичайна вірусна атака.
В офісі великого банку панувала тиха паніка. З електронної бази даних зникли розрахункові рахунки п’яти найбільших компаній. Немов їх ніколи й не було. Розгублений службовець намагався якось переконати керівника, що не винен у тому, що сталося.
- Та нічого я не робив, слово честі! Я працював, усе було як завжди, аж раптом на екрані з’явилася морда в окулярах… Почувся голос, мовляв, нічого буржуїв годувати, після чого на екрані з’явилася велика дуля — і все! Я думав, що це чийсь дурний жарт,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Game over, Олександр Юрійович Есаулов», після закриття браузера.