Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Як течія річки 📚 - Українською

Читати книгу - "Як течія річки"

172
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Як течія річки" автора Пауло Коельо. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 34 35 36 ... 41
Перейти на сторінку:
я бачу в усіх цих подіях доказ Твоєї єдності – відчуваю, що Ти об’єднуєш у Собі верховну владу, усезнання, найвищу мудрість і найвищу справедливість.

О, Боже, я впізнаю тебе в тих випробуваннях, які мені довелося витерпіти. Дозволь, Боже, щоб Твоя втіха була моєю втіхою. Щоб я був Твоєю радістю, тією радістю, яку батько відчуває, коли бачить свого сина. І щоб я думав про Тебе зі спокоєм і рішучістю, навіть коли буває важко сказати, що я Тебе люблю.

Що є забавного в людині

Один пан запитав у мого друга Джайме Коена:

– Я хотів би знати, що є найбільш забавного в людських створіннях.

Коен відповів:

– Їхні думки суперечливі: вони прагнуть якнайшвидше стати дорослими, а потім тужать за втраченим дитинством. Втрачають здоров’я, щоб здобути гроші, а потім втрачають гроші, щоб повернути здоров’я.

Ми з такою тривогою думаємо про майбутнє, що нехтуємо сучасне, й у такий спосіб не живемо ані в сучасному, ані в майбутньому.

Живемо так, ніби ніколи не помремо й помираємо так, ніби ніколи не жили.

Повернення у світ після смерті

Я завжди думав, що відбувається, коли ми залишаємо якісь часточки себе в різних країнах світу. Я стригся в Токіо, обрізав нігті в Норвегії, бачив, як моя кров витікала з рани, коли я сходив на гору у Франції. У своїй першій книжці «Архіви пекла» (яку ніколи не перевидавали) я трохи обговорював цю тему, писав про те, як треба посіяти трохи власного тіла в різних частинах світу, щоб у житті майбутньому, нам деякі країни були знайомими. Нещодавно я прочитав у французькій газеті «Фігаро» статтю за підписом Ґі Барре, де розповідалося про реальну подію, яка сталася в червні 2001 року, коли одна людина довела цю ідею до логічного завершення.

Там ішлося про американку Віру Андерсон, яка прожила усе своє життя в місті Медфорд, штат Орегон. Уже в похилому віці вона стала жертвою тяжкого серцевого захворювання, ускладненого емфіземою легень, і вона роками не виходила зі свого помешкання, завжди приєднана до балону з киснем. Це вже є справжнім катуванням, але у випадку Віри ситуація була ще тяжчою, бо вона мріяла побачити світ й відкладала на це гроші протягом усього свого життя.

Віра погодилася переїхати до Колорадо, щоб провести решту своїх днів у товаристві свого сина Росса. Там, перш ніж вирушити у свою останню подорож, ту, з якої не повертаються, вона ухвалила рішення. Позаяк їй не судилося ознайомитися навіть із власною країною, вона вирішила податися в подорож після смерті.

Росс пішов до місцевого нотаріуса й зареєстрував заповіт матері. Вона заповіла, щоб її спалили. Нічого особливого, багато людей залишали такі заповіти. Але заповіт Віри на цьому не закінчувався. Вона просила розкласти її попіл у двісті сорок одному пакуночку, надіслати в п’ятдесят американських штатів і в кожну зі ста дев’яносто однієї країни світу – щоб принаймні частина її тіла побувала в тих місцях, про які вона мріяла.

Отож, коли Віра покинула цей світ, Росс виконав її останнє бажання з гідністю, яку ми чекаємо від сина. Він розіслав маленькі пакунки за всіма адресами, й у кожному листі попросив, щоб його матір поховали з тією пошаною, на яку вона заслуговувала.

Усі люди, які одержали попіл Віри Андерсон, з розумінням поставилися до прохання Росса. У всіх куточках Землі утворився мовчазний ланцюг солідарності, де невідомі симпатики організовували церемонії, найрозмаїтіші ритуали, аби відзначити місце, з яким покійниця хотіла познайомитися.

Так, попіл Віри був розвіяний над озером Тітікака, у Болівії, згідно з давніми традиціями індіанців племені Аймара; над річкою перед королівським палацом у Стокгольмі; на пляжі Хоо в Таїланді; в синтоїстському храмі, в Японії; над крижаними просторами Антарктиди; в пустелі Сахара. Черниці сиротинця в Південній Америці (не сказано, в якій країні) молилися протягом тижня, перш ніж поховати її попіл у саду, а потім вирішили вважати Віру Андерсен янголом-охоронцем їхнього закладу.

Росс Андерсон одержав фотографії з усіх континентів, де чоловіки й жінки, представники всіх рас і всіх культур ушановували останнє бажання його матері. Коли ми бачимо світ таким розділеним, яким він є сьогодні, де, схоже, нікого не турбує доля іншого, то ця остання подорож Віри Андерсон наповнює нас надією, бо тепер ми знаємо, що досі існують пошана, любов, великодушність у душі нашого ближнього, хоч би як далеко він від нас перебував.

Кому потрібна ця банкнота?

Хасан Саїд Амир розповів історію про одного лектора, який розпочав свій виступ, піднявши банкноту в двадцять доларів і запитавши:

– Хто хотів би взяти цю банкноту в двадцять доларів?

Піднялися кілька рук, але лектор попросив:

– Перш ніж віддати її вам, я повинен дещо зробити.

Він зім’яв її з великою старанністю, а тоді запитав:

– Кому ще потрібна ця банкнота?

Підняті руки не опустилися.

– А якщо я зроблю й це?

Він жбурнув банкнотою об стіну, дозволив їй упасти на підлогу, потоптався по ній і знову її підняв – тепер вона була брудною і зіжмаканою. Він повторив своє запитання й підняті руки не опустилися.

– Ви повинні ніколи не забувати про цю сцену, – коментував лектор. – Хоч би що я робив із цією банкнотою, вона залишається банкнотою в двадцять доларів. Нерідко в нашому житті буває, що по нас топчуться, нас б’ють, кривдять, ображають і жмакають; але, попри це, ми зберігаємо свою ціну.

Дві дорогоцінності

Падре Маркос Ґарсіа з цистерніанського монастиря в іспанському місті Бургос сказав так:

– Іноді Бог забирає в людини благословення, яке Він їй подарував, щоб вона могла зрозуміти Його, не думаючи про свої прохання та про Його ласку. Він знає, до якої межі Він може випробовувати душу, й ніколи не переступає через цю межу.

У такі хвилини ми не повинні казати: «Бог нас покинув». Він ніколи так не робить; це ми іноді можемо покинути Його. Коли Господь посилає людині велике випробування, Він таки дарує їй і благодать, більш аніж достатню, щоб вона могла подолати труднощі, які Він на неї наслав.

На цю тему моя читачка Каміла Ґальвано Піва надіслала мені цікаве оповідання під заголовком «Дві дорогоцінності»:

Один побожний рабин жив щасливим життям разом зі своєю родиною – чудовою дружиною і двома улюбленими синами. Одного разу він мусив відлучитися з дому на кілька днів у справах. Коли його не було вдома, обидва хлопчики загинули в тяжкій автомобільній катастрофі.

Мати мовчки страждала, сама-одна. Але будучи жінкою сильною, підтримувана вірою та любов’ю до

1 ... 34 35 36 ... 41
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Як течія річки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Як течія річки"