Читати книгу - "Хроніки Загрії: Туманний світ, Влад Вірт"

Плив кролем, намагаючись створювати якомога менше шуму, дуже не хотілося потривожити гру невідомого музиканта. Озеро не було широким, тож я перетнув його без проблем і зачаївся біля берега на відстані кількох кроків від човна. Глибина в цьому місці була невеликою, тому я не став вставати на повний зріст, а прийняв положення, у якому з води стирчала б тільки одна моя голова. Причому, її приховувала ще й тінь від крони високого дерева, котра не дозволила мені, раніше, побачити причал, розташований на цьому боці озера.

Тепер, перебуваючи в кількох метрах, я міг добре розгледіти його, як і мотузку, що утримувала човен із музикантом у середині. Чоловік, не помітив моєї присутності й так само безтурботно продовжував грати. У руках він тримав щось схоже на багатоствольну флейту або, як її ще називають у моєму світі, пан-флейта. Обличчя незнайомця розгледіти не вийшло, воно було повністю приховане під тінню крислатого капелюха з гострим верхом, та й решта тіла здавалася безформною через накинутий плащ.

Можливо, це неправильно, ось так підглядати за людьми, і мені варто було, хоч якось позначити свою присутність, але дуже не хотілося обривати «симфонію» і лякати незнайомця, тож я, затамувавши подих, продовжив насолоджуватися музикою.

Мелодія і темп поступово почали змінюватися, музика стала повільнішою та спокійнішою, я б навіть сказав медитативною.

Що довше вона звучала, то менше тривог і сумнівів залишалося на душі. Здавалося, вже зовсім неважливим те, що я опинився в чужому світі, є фамільяром, по суті — лялькою незнайомої мені людини, чиї накази тепер повинен беззаперечно виконувати. Моє майбутнє невідоме, як і спосіб повернутися назад.

Ні Ведмідь, ні Алія мені про це нічого не розповідали, та й судячи з їхнього настрою, вони явно не горять бажанням повертатися. А як щодо мене, чи дійсно я хочу додому? Напевно хочу «АЛЕ»… але там немає цієї прекрасної та чарівної музики, немає нікого, хто знову зміг би подарувати мені такі емоції. Тут так добре й затишно, хіба ще щось треба людині для щастя?

Музика несподівано обривається, і я відчаю, як чиясь рука боляче стискає моє плече, а в шию впирається пекуче-гостра сталь. Ошаліло дивлюся перед собою і не розумію, що відбувається. Щойно я сидів і дивився на людину в човні, яка мирно грала на флейті, як раптом усе змінилося.

Ні, човен залишився на місці й так само спокійно погойдується на хвилях, але людина, що сиділа в ньому, стоїть зараз по коліно у воді, навпроти мене, і щось говорить дзвінким співучим голосом, відчайдушно намагаючись надати йому ноток брутальності та жорсткості. Звісно, у неї це не виходить і замість того, щоб злякатися і бурмотіти виправдання, я починаю «либитись», марно придушуючи в собі сміх.

Незнайомця це анітрохи не бентежить, і він, відпустивши моє плече і зробивши крок назад, жестом наказує встати. При цьому, вістря меча, хоча й не впирається більше в мій кадик, але все ще перебуває в небезпечній близькості. Неспішно підводжусь, злегка піднявши руки догори, з одягу на мені тільки одні штани, які щільно прилягають до тіла. Мовний бар’єр — це проблема, як йому пояснити, що я не задумував нічого поганого, а просто хотів послухати музику, і тільки тому, не став позначати свою присутність та відривати його від гри.

І що тепер? Зараз він мене відведе до селища, де почнуть розбиратися, що я робив на причалі. А для цього треба буде розбудити Леворда та інших. За допомогою моїх нових друзів я, звісно, зумію все пояснити, от тільки Ведмідь, зараза, це ж який привід для його нових, безглуздих підколів.

Тоді може використати «прокол буття»? Але, що це дасть? Для незнайомця моє обличчя, як на долоні, і я всього, лише відкладу до завтра непотрібні розгляди, а можливо, стане тільки гірше. У селищі підніметься тривога і всі почнуть шукати чужинця.

Ні, проблему потрібно вирішувати тут і зараз.

Переконавшись, що в мене немає зброї, а сам я покірно стою і не намагаюсь робити ніяких зайвих рухів, незнайомець розслабляється і кінчик його меча, злегка опускається вниз. Це шанс.

Подумки віддаю команду на активацію рукавичок і щитом прикриваючи шию, роблю крок уперед та вбік. Холодна сталь зі скреготом ковзає по щиту, проходячи над плечем, а супротивник за інерцією, злегка завалюється вперед.

Опинившись збоку від незнайомця, однією рукою хапаю кисть, що утримує меч і вивернувши її, тягну на себе, а другу упираю в плече, не даючи ліктю зігнутися. Потім ступнею підбиваю ззаду коліно і змушую противника різко присісти. Вивертаю кисть, роблячи больовий, і противник випускає меч, який, падаючи у воду, встряє вістрям у глину. Завалюю противника на бік так, що він занурюється у воду і, підхопивши меч, нависаю над ним. Картина змінилася, тепер я стою зверху, весь такий величний і направляю клинок у сторону незнайомки.

Усе вірно, саме незнайомки, у момент падіння у воду, капелюх мого супротивника злетів, і я, нарешті, зміг розгледіти обличчя, що ховалося в його тіні. Воно виявилося дуже милим, я б навіть сказав «няшним», саме від таких тяночок фанатіють тисячі японських школярів і не тільки.

Під капелюхом була прихована копиця довгого густого волосся, яке тепер, мокре й розпатлане, спадало практично до самого пояса, ледве не торкаючись води. Фігуру дівчини вдалося розгледіти частково, мокрий плащ місцями прилипав до тіла, але навіть цього вистачило, аби побачити об’ємні в потрібних місцях обриси тіла, без будь-яких надмірностей.

«Оце так герой, у нерівному двобої переміг дівчину» — невесело подумав я. Хоча, якщо пригадати ту ж Алію, то моя перемога вже не виглядає такою вже ганебною. Але залишимо самокопання на потім, а зараз спробуємо налагодити контакт.

Роблю кілька кроків назад і демонстративно викидаю меч на берег, потім прикладаю обидві долоні до серця, використовуючи ритуал вітання, і завмираю в цій позі. Хвилини три нічого не відбувається, а потім дівчина невпевнено повторює цей жест.