Читати книгу - "Наречений у спадок , Олесь Король"

-Денисе! Любий...- прошепотіла я, осипаючи його обличчя палкими поцілунками. - Вони запевняли, що ти залишив мене та я не вірила. 

-Як ти знайшла мене? - його голос був незвично хриплим, через холод в якому він провів всі ці дні. 

-Я прочитала твоє послання в книзі і зрозуміла, що вони брехали мені. Та я боялася, що вони вбили тебе. 

Я знову поипала до його жорстких, спраглих вуст. 

-Нам необхідно йти звідси поки вона не отямилася. Візьми ключі. Вони в кармані її куртки. 

Денис поглядом вказав мені на свою ногу. Лише тепер я помітила ланцюг який сковував його ногу. Інший його кінець обвивався навколо труби. 

Я швидко звільнила його і ми разом заволокли Марину Аласі яка все, ще знаходилася без тями до класу після чого замкнули двері. 

-Необхідно знайти Ірку - нагадала я про подругу. 

Після нашої сварки я була не найкращої думки про неї та залишити дівчину наодинці зі злочинцем не могла. Денис цілком розділяв моє рішення. Ми спустилися на перший поверх і відправилися до вітальні звідки долинав веселий сміх. Ніхто з нас не розглядав Мирчу як небезпечного противника якого нам варто було боятися. Тепер коли ми замкнули Аласі у в'язниці де перебував Денис ми почувалися більш впевнено.

Ірка сиділа на колінах Мирчі і палко цілувалася з ним. Коли ми увійшли до вітальні вони були настільки захоплені одне одним, що навіть не звернули на нас увагу. 

-Іро! Ми йдемо звідси! - звернувся до неї Денис. - Негайно. 

Вони дивилися на нас так наче ми були примарами. 

-Якого дідька? - тільки і зміг вичавити з себе Мирча. 

-Іро! Пішли. - суворо наказала я подрузі та вона навіть не рухнулася. 

Вона широко відкритими від здивування очима дивилася на нас. Ні. Її погляд був спрямований на когось, чи щось, що було позаду нас. Я обернулася і дуло пістолета увіткнулося в моє обличчя. 

-Спокійно, лялечко...- солодким голосом наказав мені пан Заблоцький. 

Його товариш пан Вовк стояв поряд з ним націливши пістолет на Дениса. 

-А тепер давайте сюди руки і без жартів. Спробуєте, щось викинути і залишитеся каліками на все життя. - попередив Заблоцький. 

І нам нічого не залишалося іншого як слухняно простягнути їм руки і дозволити їм забувати себе в наручники.