Читати книгу - "Клеймо нареченої , Сніжана Якимчик"

Еліана

Я більше не відчувала болю. Не тому, що його не було — просто він втратив сенс. Як і все інше. Дні перетворилися на злиті одна з одною години, позбавлені будь-якого значення. Я прокидалася, виконувала накази, мовчала, коли від мене цього хотіли, і відповідала, коли було потрібно. Я більше не боролася.

Колись я б ненавиділа себе за це. Але тепер... мені було байдуже. Даміан більше не отримував від мене ні криків, ні сліз, ні прохань. Його погляди ставали все жорсткішими, а тон — роздратованішим. Я знала, що він хотів відчути мій страх, змусити мене знову піднятися проти нього, але я не могла дати йому цього задоволення.

За сніданком він кинув на мене довгий погляд, а потім відвернувся. Я з механічною точністю піднесла ложку до губ і продовжила їсти, ніби нічого не сталося.

— Ти навіть не запитаєш, що буде далі? — його голос був рівним, але я відчувала приховане роздратування.

Я підняла на нього порожній погляд.

— Ні, — відповіла беземоційно.

— Цікаво, скільки ти витримаєш у цьому стані. — Даміан стиснув щелепи, його пальці вдарили по столу.

Я не відповіла. Було важко приймати той факт, що чоловіку таки вдалося мене зламати. 
Перебування в будинку Даміана стало нестерпним, але я намагалася змусити себе не нариватись на неприємності. 

Через кілька годин до моєї кімнати несподівано постукали. Це був Тео. Його погляд був задумливим, але в ньому ще жевріло хоч щось людське.

— Як ти? — запитав він, ніби це мало значення.

Я мовчала.

— Я приніс тобі чай. — Він поставив чашку на стіл, але я навіть не глянула на неї. — Ти не така, як раніше, — прошепотів він, уважно вдивляючись у мене.

Я лише легенько кивнула. Бо це була правда. Тео важко зітхнув і пішов, залишивши мене наодинці. Але перш ніж зачинити двері, він додав:

— Я все ще бачу в тобі іскру. Якщо ти коли-небудь захочеш щось змінити... просто скажи.

Я не відповіла, але вперше за довгий час відчула щось схоже на легкий дотик тепла.
Вечір не обіцяв нічого доброго, але внутрішні передчуття підказували мені, що щось неодмінно має статися. 
І коли я побачила у вітальні батька,  все навколо наче зупинилося.

— Тату… — мій голос був тихий, безбарвний.

Він стояв переді мною у вітальні маєтку Даміана, ніби його присутність тут була чимось нормальним. Його холодний погляд пробігся по мені, і я помітила, як куточки його губ скривилися у ледь помітній гримасі незадоволення.

Я відчувала на собі пильний погляд Даміана. Він стояв трохи осторонь, спостерігаючи за нашою зустріччю. Його обличчя було непроникним, але я знала, що він очікував на щось. На що? Радість? Подяку?

— Я сподівався, що хоч тут ти нарешті навчишся поводитися гідно, — голос батька був сухим, відчуженим.

Я стиснула пальці. Ця розмова вже не віщувала нічого хорошого. 

— Ти завжди була проблемною, Еліано, — продовжив він. — І я думав, що, нарешті, хтось зможе поставити тебе на місце. Але дивлячись на тебе зараз… — Він глибоко вдихнув, повільно похитав головою. — Ти навіть не намагаєшся виправитися. Просто перетворилася на порожню ляльку. Жалюгідно.

Я не відвела погляду. Я не дала йому жодної емоції, жодного протесту, жодного виправдання, але всередині мене щось зламалося ще раз.

Батько дивився на мене, і в його очах не було нічого. Ні краплі співчуття, ні краплі жалю. Тільки розчарування. Можливо, колись давно, в іншому житті, я б благала його припинити. Сказати щось інше. Показати хоч якусь турботу.

Але зараз… Зараз я просто мовчки опустила очі.

— Достатньо, — різкий голос Даміана змусив мене здригнутися.

Я почула, як він підійшов ближче, відчувала його напругу.

— Якщо ти прийшов сюди, щоб ще більше зламати її, то ти даремно витрачаєш мій час, — холод у його голосі був майже фізичним.

Батько зневажливо посміхнувся, глянувши на нього.

— Вона ніколи не була сильною. Просто трохи впертою. Але ти вже зрозумів це сам, чи не так?

Він кинув на мене останній погляд і розвернувся, щоб піти. Я залишилася стояти, втупившись у підлогу, намагаючись не чути, як його кроки віддаляються.

Я не знала, скільки часу пройшло. Тиша навколо була гнітючою, а потім я відчула, як Даміан обережно торкнувся мого підборіддя, змушуючи підняти голову.

— Я думав, що ця зустріч піде тобі на користь, — його голос був низьким, напруженим. — Але схоже, що я помилявся.

Я нічого не відповіла. Я просто дивилася крізь нього, не помічаючи нічого навколо.

— Еліано… — він покликав мене, але я навіть не кліпнула.

І тоді я вперше побачила в його очах щось схоже на тривогу.
Я повільно підняла на нього погляд.

— Ти справді думав, що це допоможе? — мій голос був тихим, але в ньому вже не було байдужості. Лише холод.

Даміан злегка примружився.

— Я думав, що зустріч з рідними може нагадати тобі, ким ти була.

Я гірко посміхнулася. Якби ж він знав...

— Ким я була? — я зробила крок назад, змусивши його відпустити мене. — А ти знаєш, ким я була?

Я чекала, що він відповість. Що хоча б спробує знайти правильні слова, але він мовчав.

— Ти справді такий наївний? — я пирхнула, в моєму голосі бриніло щось схоже на сміх, але в очах його не було. — Чи ти настільки самовпевнений, що думаєш, ніби можеш вирішувати за мене?

— Я не хотів заподіяти тобі біль. — Даміан зробив крок до мене, але я не відступила.
Лише тихо засміялася.

— Ні? — мій голос став різким. — А що ж ти хотів?

— Хотів, щоб ти звикла.

— Звикла?! — я стиснула кулаки. — До чого? До того, що мене продали, як річ? До того, що мене змушують коритися?

— До того, що я не твій ворог, — він сказав це спокійно, але його очі темніли від напруги.

Я відчула, як моє дихання стало важчим.

— Ти – мій ворог, Даміане. — Я вимовила це так повільно, щоб він вловив кожне слово. — І я тебе ненавиджу.