Читати книгу - "Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра"

Погода, яка нагадує про себе… і про нього теж
Осінь. Та, що пахне мокрим листям, свіжістю ранку і ще не холодом, але вже не літом. Та, коли ноги зранку хочуть шкарпеток, але вдень — босоніж, бо “та ну, ще ж не так холодно”. Та, в яку я закохана. Бо саме вона, ця осінь, завжди ставила мені діагноз: або “все добре”, або “все погано”.

Я стояла біля вікна з чашкою кави, дивилася, як жовте листя розганяє вітер по подвір’ю, і згадувала… не Антона — ні. Славіка. Який вчора написав:

“Доброго ранку. У вас теж такий дощ, як у мене?”

І я чомусь не злилась. А посміхнулась. Бо це був просто дощ. І просто “у вас”. І просто “у мене”. Без “люблю”, без “де ти пропала”, без “що ти робиш ввечері”. Просто — ніжно. Якось інакше. І я відповіла:

“У нас дощ ще той — з характером. Але в мене є парасолька.”

Через хвилину:

“Тоді ви — людина, яка готується до життя. Поважаю.”

Ну як не посміхнутись?

День був звичайний, але щось у мені було нове. Наче ці повідомлення стали маленькою краплею теплого чаю в осінній день. Не кави — саме чаю. Бо від нього не калатає серце, а стає спокійно.

Я вдягла пальто, яке купила ще в лютому на розпродажі, але так і не вдягла. “Дочекається осені”, — казала тоді. І от воно, це пальто, виявилось якраз “під настрій”.

У магазині я вибирала броколі, коли знову надійшло повідомлення:

“А ви любите осінь?”

І я впустила броколі.

Тобто, буквально. Вона покотилась по підлозі, і я спробувала схопити її, ледь не гепнувшись сама. Поруч бабця сказала:

— Ліпше кабачки візьміть, доню. Броколі — то для зайців.

Я засміялась. І написала у відповідь:

“Люблю. Осінь — моя. А ви?”

“Я її поважаю. Вона чесна. Якщо холодно — то каже про це. Не прикидається.”

Я знову посміхнулась. Уже втретє за ранок. І подумала, що це… ново. Не кохання. Не флірт. Просто хтось уміє розмовляти так, щоб тобі ставало тепліше.

Удома я розпаковувала покупки, коли мені написала Світлана:

“Йду в аптеку. Брати щось?”

— Візьми щось від нудьги, — сказала я вголос, і кіт здивовано глянув на мене.

“Чай з м’ятою зійде?” — прийшло через хвилину.

“Ідеально.”

А тоді знову Славік:

“Що ви сьогодні читали?”

Читала? Та нічого я не читала. Але він змусив мене задуматись. Я глянула на купу книжок, що лежали біля ліжка, і написала:

“Думки. Свої. Поки що не видані.”

“Тоді ви — письменниця. Навіть якщо ще не визнана.”

Я зупинилась на мить. І ні, не тому що слова приємні. А тому що це вперше за довгий час хтось бачить у мені… не просто маму. Не колишню. Не вічно зайняту. А людину.

На обід я зробила овочі на парі й шматок риби. Але подумки уявляла, як ми сидимо з ним у кав’ярні — я з тією ж рибою, він з пастою, і ми сперечаємось про фільми. Бо, здається, він з тих, хто не любить комедії. І це виклик.

Я написала:

“Я впевнена, ви не любите комедії. Здається, ви той, хто дивиться драми й аналізує сюжетні дірки.”

“Ви щойно описали мій вечір. А ще я не люблю попкорн. Але можу принести вам. Бо з вами, думаю, навіть поганий фільм буде цікавим.”

Я кинула виделку. Не тому що в ній була риба. А тому що знову — оце відчуття. Наче вікно в душі трохи відчиняється. Трошки більше.

Осінній чай і повідомлення, які гріють краще пледу
Увечері я вирішила, що прогулянка — це те, чого мені не вистачало. Навіть попри те, що вийшла вже затемна, з мокрим асфальтом і тоненьким дощем, який ніби соромився бути справжнім.

Вдягла те саме пальто, шарф — не той, що до кольору, а той, що до душі. І пішла. Просто так. Без цілі. Просто йти, як і писала Славіку вранці.

Поки крокувала повз парк, подзвонила Світлана.

— Ну шо, як погода в твоїй душі? — запитала вона своїм фірмовим тоном “напівжарт, напівсерйозно”.

— Плюс дев’ятнадцять. Легка вологість, але вітер у напрямку позитиву.

— О, то не заблокує тебе сьогодні нічого?

— Та ні, хіба хтось напише ще одне хороше повідомлення — і все, полечу.

Ми сміялись. І в якийсь момент я усвідомила, що в житті нарешті є ці маленькі опори — Славік, Свєта, Марічка, навіть Маруся з її братом. Не тому, що вони рятують. А тому, що не дають забути — я не сама.

Повернулась додому вже мокра, але щаслива. Кіт зустрів мене з претензією:

— Мурр, — сказав він, що означало: “Де вечеря, і чому я не з вами гуляв?”

Я роззулась, поставила чайник. Вибрала улюблену чашку — ту, що з відбитою ручкою, але найзручнішу в світі. І тільки-но сіла, як знову:

“Я тут подумав… якщо ми ще трохи переписуватимемось — доведеться відкрити спільний чат. Назвемо його: ‘Осінні думки’.”

Я розсміялась уголос. І написала:

“Можна. Але попереджаю — я іноді думаю вголос. І голосно.”

“А я іноді мовчу — але багато кажу поглядом. Тож, якщо колись побачимось — не дивуйтесь.”

Це вже був не просто флірт. Це було щось інше. Наче дотик до чогось справжнього. Не “ураган”. А лагідний вітер. Який дме — і ти раптом відчуваєш: живеш.

Перед сном я витягла свій щоденник. Старий, трохи пожовклий, з написом “ідеї, які врятують мене”. В ньому я колись писала про роботу, про дім, про втому, про страх. Сьогодні вперше за довгий час я відкрила нову сторінку.

І написала:

“Сьогодні я знову посміхалась. Багато разів. Не через когось. Завдяки комусь — але для себе.”

Я закрила щоденник. Заснула без музики, без подкастів, без “на фоні”. Бо в голові було тихо.

І в тій тиші звучали слова:

“Осінь — це коли ти більше не боїшся починати знову.”

А вранці мені наснилось щось дивне: ніби я стою біля старого дерева, а Славік тримає в руках саме той кавун, що я не змогла вибрати. Усміхається. Каже: “Цей — твій. І я теж.”

Я прокинулась з дивним відчуттям.

Що щось змінюється.

Що щось вже прийшло.

А я ще не готова це впустити… але вже не хочу ховатися.