Читати книгу - "Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра"

“Новий ритм”
 

Осінь зайшла в моє життя непомітно. Не як буря з дощем і поривами вітру, а як чашка гарячого какао вранці — тихо, тепло, з ноткою ностальгії. Я прокидалась вже не від спеки, а від прохолоди під ковдрою. Кіт знову спав на подушці — значить, літо точно скінчилось. Я знову варила вівсянку, додавала туди корицю й яблука — і думала: як дивно, що я знову тут. У цьому тілі. У цьому домі. І мені тут добре.

Листя за вікном почало жовтіти. Я купила собі нову куртку — світло-бежеву, коротку, із накладними кишенями. Не тому що треба було. А тому що захотілося.

Я ходила містом і ловила погляди. Не з викликом, не з надією. Просто — як підтвердження того, що я є. І я жива.

Славик час від часу писав мені щось у месенджер. Легко, ненав’язливо. “Ти бачила, що сьогодні осіннє рівнодення?” “Яка в тебе погода?” “В Чернівцях дощ, а ти під парасолькою?”

Я відповідала не одразу. Але завжди з усмішкою. Бо ці повідомлення не тягнули мене назад. Вони були, як кава з корицею — просто приємні.

— Мамо, ти що, знову усміхаєшся в телефон? — спитала Ліза за сніданком.

— А ти звідки знаєш?

— У тебе завжди одне й те саме лице: “ммм”.

Я засміялась.

— Це лице “мені подобається, що про мене згадують”.

Вона задумалась.

— Я хочу, щоб мене теж згадували.

— А я хочу, щоб ти завжди пам’ятала, яка ти важлива. І тобі не треба, щоб хтось тебе згадував, щоб знати це.

Після обіду я пішла до Марічки. Сеанс був інший. Теплий. Розслаблений. Вона багато мовчала — і я теж. Просто дихали. Просто були.

— Ти змінилась, Маш. У тебе інше тіло.

— Я нарешті повернулась у нього.

Ми сміялись. Але я знала — це не жарт.

Увечері я вийшла в двір з чашкою чаю. На мені була велика в’язана кофта, під якою я відчувала себе ніби в обіймах. Я сіла на сходинки й гортала стрічку новин.

Славик написав:

“Моя бабуся каже, що осінь — найчесніша пора. Бо все стає таким, яким є насправді. А ти як думаєш?”

Я відповіла:

“Я думаю, що бабуся має рацію. Восени навіть почуття не прикидаються”.

Він поставив сердечко. Без слів. І цього вистачило.

А далі — я просто сиділа. В тиші. Без планів. Без думок. З келихом глінтвейну, що залишився з учора. І з відчуттям, що я вже не в тіні. Я вже не чекаю. Я вже йду.

І це — найважливіше, що могло зі мною статися восени.
 

“Коли життя просто іде — і це добре”
 

Наступного дня я прокинулася з дивним відчуттям спокою. Ніби нічого не треба було виправляти, ні з ким сваритись, нічого терміново не доводити. Просто — неділя. Просто — тиша.

Я прибрала в будинку. Не тому, що хтось мав прийти. А тому, що мені хотілось. Навіть вимила штори. І так смішно було з того, як вони “пахли сонцем”, як казала моя бабуся. А ще — прала під музику. Танцювала з мітлою. Кіт дивився, як на божевільну, але, здається, навіть він був задоволений.

Потім ми з Лізою пішли по гарбуз. Саме такий — круглий, яскравий, осінній. Вона хотіла вирізати з нього смішного монстра на Хелловін, але потім передумала: “Мамо, а давай просто запечемо його з медом?” І я подумала, що це і є дорослість — коли обираєш тепло замість шоу.

Повернувшись, я знайшла нове повідомлення від Славика.

“Якби ти могла вибрати будь-яке місце на Землі, щоб провести там осінь — де б це було?”

Я задумалась.

— Ліз, а ти куди хотіла б поїхати восени?

— У Львів! Там красиво. І пахне булочками!

— Погоджуюсь.

І я написала:

“У Львів. Бо там пахне булочками. І в мене там гарні спогади”.

Він відповів:

“У мене там гарні очікування”.

І я знову усміхнулась.

Ввечері я дивилась старе французьке кіно. Не для сюжету. Для атмосфери. І пила чай з апельсином. Сиділа під пледом і думала: ось би ще трохи так пожити. Без надриву. Без форсування. Без потреби все встигати. Просто — жити.

Я не писала Славику перша. Але я чекала. І чекати стало приємно. Бо це не була залежність. Це було… очікування можливості бути ближче.

— Мамо, а тато приїде на моє свято в школі? — спитала Ліза.

Я зітхнула.

— Не знаю, люба. Але якщо ти хочеш — я спитаю.

— Я хочу, щоб прийшов хтось, хто любить мене. І тебе. Обох.

Я кивнула.

— Тоді ми точно будемо.

Уночі мені наснилось, що я йду парком. Падає листя. І хтось тримає мене за руку. Не тягне. Не веде. Просто йде поряд.

Я прокинулась — і не хотіла відкривати очі. Бо хотілось ще трохи побути в тому сні.

А потім я згадала: це не обов’язково має бути сон.

Бо тепер я знаю — я подобаюсь собі. І осінь — саме час, щоб дозволити собі не ховатись більше в чиюсь тінь.

…Бо тепер я знаю — я подобаюсь собі. І осінь — саме час, щоб дозволити собі не ховатись більше в чиюсь тінь.

Я вже майже заснула, коли телефон тихенько пискнув. Повідомлення.

Від Славика.

“А ти колись пробувала каву з пряним гарбузом? Бо якщо ні — я готовий її тобі зварити. Особисто.”

Я дивилась на екран, усміхаючись, і раптом відчула: щось точно зміниться.

Питання лише — коли я буду готова сказати “так”.