Читати книгу - "Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра"

Суботній ранок почався якось надто правильно. Я прокинулась без будильника, від того самого світла, яке чіпляється за віки, ніби кіт за штори, й пестить тебе теплом, поки ще не розумієш — хто ти, де ти, і скільки часу пройшло від моменту, коли життя перевернулось.

На кухні пахло кавою. Не тому, що я її вже зварила — а тому, що я про неї подумала. І мої думки останнім часом здійснювались частіше, ніж я встигала їх записувати.

Ліза ще спала. Вчора вона так вимоталась у школі, що навіть не дотягла до мультиків. Я накрила її ковдрою, підійшла до вікна, потягнулась… і побачила, що у дворі хтось смажить горіхи. Серйозно. Сусідка поставила сковорідку на міні-мангал і чаклувала над осіннім ритуалом, розсіваючи по подвір’ю аромат карамелі, кориці й домашньої магії.

— Господи, — сказала я вголос. — Ну чого ж ти така атмосферна, ця осінь?

На телефоне блимнуло повідомлення. Славік.

«Доброго ранку. У вас теж пахне горіхами, чи це тільки моя фантазія?»

Я усміхнулась.

«Горіхами, осінню, змінами. Як ти здогадався?» — написала я, притуливши палець до екрана так, ніби він був теплішим, ніж ранкова чашка.

«Я просто знаю, коли твоя осінь починається. І це точно не з першого вересня.»

Вдень я пішла до кав’ярні, яка відкрилась на розі вулиці. Вони ще не встигли зробити нормальну вивіску, тому називалась вона «ТА КАВА», як сказав бариста, «бо всі питають: та де та кава?»

Мене це розсмішило. І я вирішила — це мій знак.

Замовила латте з мигдальним молоком і взяла столик біля вікна. Розклала свій ноутбук — хотіла попрацювати трохи над графіком школи танців, бо з’явились нові заявки. Після того, як я виставила відео з коротким танцювальним сетом, кілька жінок з сусідніх районів написали, що хочуть спробувати. І це було наче ковток віри в себе.

Поки я кліпала по клавішах, мені прилетів ще один меседж. Від Славіка.

«Я тут подумав. А як щодо прогулянки вихідними? Просто поговорити. Не як претендент. А як слухач. Маю вільний день.»

Я зависла над повідомленням. Можна було відповісти просто: «Окей». Або «Подумаю». Або — як я відповіла:

«А слухач вміє мовчати, коли треба?»

Через секунду — смайлик з підморгуванням.

І ще через хвилину — «А ти хочеш, щоб я мовчав?»

Це була вже не гра. Це був якийсь новий діалог. Без старих драм, без напруги. Просто двоє людей, яким цікаво.

Вдома мене чекала розсипана каша, зламаний пластмасовий бегемот, і записка від Лізи:

«Я пішла до Насті. Я поїла. Люблю тебе.

PS: Бегемот не винен. То він упав.»

Я усміхнулась. Ліза вже давно вміє сама собі зробити перекус і залишити звіт. Вона росте — і я разом із нею. Але тепер не через напругу й контроль, а через прийняття.

Я зайшла в душ, включила музику, і поки вода стікала по спині, думала тільки про те, які купити свічки на осінь. Моя голова вперше за кілька років не роїлась думками про обов’язки, відповідальність і колишнього. І це було нове.

Після душу я довго крутилась біля шафи. Хотілось якогось яскравого луку, але не пафосу. Нарешті витягла спідницю, яка лежала без діла вже два роки, і светр кольору кави з молоком. Волосся зібрала в неохайний пучок, але залишила кілька пасем для настрою.

Перед дзеркалом сказала собі:

— Ти не просто вижила. Ти ожила.

І в цей момент задзвонив телефон.

Це була Свєтлана.

— Маш, я тут таке дізналась!

— Можна я сяду перед тим, як ти скажеш?

— А ти не сидиш?

— Ні. Я обираю, чи фарбувати сьогодні брови чи ні.

— Ну тоді сядь. І відклади фарбу.

Свєтлана вміла зробити інтригу з нічого. Але цього разу вона була не з нічого.

— Твій колишній… ну… він подав у суд, але не на розлучення. А на визначення місця проживання дитини.

— ЩО?

У цей момент я таки сіла. Фарба для брів випала з рук.

Я стояла посеред кухні, тримаючи в руках тюбик фарби, яка щойно впала на підлогу, і намагалася дихати. Повільно, рівно, по-людськи. Але нічого не виходило. Усередині мене щось стискалося в кулак. Те саме відчуття, яке було, коли я вперше зрозуміла, що Антон знову зник без пояснень. Але зараз — було гірше. Бо цього разу він не просто втікав. Він наступав.

— Я не вірю, що він так зробив, — сказала я Свєтлані, знову притискаючи телефон до вуха.

— Маш, я не хотіла лізти, але це підтверджено. Подав через адвоката.

— На визначення місця проживання дитини?! А хто з нею останні два роки живе? Я?!

— Він каже, що ти її “налаштовуєш проти нього”.

— Та хай подивиться у дзеркало! Там той, хто зник, з’являвся епізодами, і раптом захотів визначати місце?

Я говорила, але всередині все стискалось і клекотіло. Цього разу — я не збиралася мовчати.

Увечері я подзвонила адвокатці. Та самій, яка допомогла мені з документами на школу.

— Він подав без попередження, — сказала я.

— Це буває. Але ми маємо шанси.

— Я не хочу просто шанси. Я хочу справедливість.

Вона мовчки кивнула — я це навіть крізь слухавку відчула.

Наступного ранку я повела Лізу до школи. Вона щебетала про малюнки, нову дівчинку в класі і про те, як хоче зробити подарунок своїй вчительці. А я слухала і… мовчала.

Бо не хотіла, щоб вона відчувала той бруд, який її тато спробував притягти до нашого дому.

— Мам, а можна я запрошу тата на осінній ярмарок у школі? — спитала вона раптом.

— Звичайно, можна, зайчик. Якщо ти хочеш — запроси.

— А ти не будеш сумна?

Я усміхнулась.

— Я не сумна. Я — сильна. Але й сильні іноді плачуть.

Після школи я заїхала у студію. Там уже чекали новенькі. Три жінки, двоє з яких — мами, а одна сказала:

— Я прийшла, бо побачила, як ти танцюєш в інсті. І подумала: хочу так. Хочу знову себе відчувати.

І я відчула… вдячність. До себе. До життя. До цієї осені.

Бо навіть коли щось розпадається — інше народжується.

Увечері мені знову написав Славік.

«Я не хочу тебе турбувати. Але якщо захочеш — я поруч.»