Читати книгу - "Том 2"

Тож покутувати мусить У галантнім товаристві.

Наче прокляте привиддя, Уночі літа в повітрі.

Пізно вже, та тим міцніше В пін жага заговорила,

1 горить вона їй в очах,

Наче той вогонь пекельний.

Жаль їй втраченого часу,

Як були коханці кращі,—

А тепер надолужати Треба вартість хоч числом.

Поруч їхала вродлива,

Що не мала вже тих правих Грецьких рисів, та була в ній Кельтська жвавість і моторність.

То була Абунда-фея *,

Я пізнав її одразу По солодкій тій усмішці,

По дурнім та щирім сміху!

Личко повне і рум’яне,

Мов малюнок майстра Греза 1 *, Ротик сердечком, одкритий,

І чудові білі зуби.

Вдягнена в блакитну сукню, Що по вітру хвилювала; Навіть у найкращих мріях Я плечей таких не бачив.

Мало я з вікна не плигнув, Щоб її поцілувати!

І було б то дуже кепсько, Бо скрутив би в’язи певно!

Ох! вона б лиш засміялась, Коли б я в провалля кинувсь І в крові упав до ніг їй...

Ох! я знаю сміх той добре!..

Хто ж та третя гарна жінка, Що мені вразила ссрце?

Чи й вона була чортиця,

Як ті постаті обидві?

Чи то д’явол, чи то ангел Я не знаю. Бо з жінками Не вгадаєш, де в них ангел Одрізняється від чорта.

Вид палкий і помарнілий,

А в очах південні чари,

Шати пишні та коштовні, Мов в казках Іїїехерезадп.

Устонька, немов гранати, Вигнутий лілейний носик,

А гнучка, стрункая постать, Наче пальма та південна.

В неї кінь високий, білий, Золоту його вуздечку Скороходи-маври держать,

Що біжать біля княгині.

Справді, то була княгиня, Іудейськая цариця,

Ірода прекрасна жінка,

Що Хрестителя згубила *.

То ж вона за гріх кривавий Проклята; нічним привиддям До страшного суду мусить їздити у зграї дикій.

На руках вона тримає В мисі голову Івана,

Раз у раз її цілує,

Так, цілує у нестямі.

Бо вона любила Йвана,— Сього в Біблії немає,

Та народний є переказ Про кохання те криваве.

Зрозуміть інакше трудно Дивну примху теї дами: Жінка зроду не скарає Нелюба такою смертю.

Може, гнівалася трошки На коханця, то й скарала; Як побачила ж по тому Любу голову на мисі,

Заридала і умерла Від кохання й божевілля (Плеоназмі адже кохання Все одно, що божевілля!).

І тепер у зграї дикій Завжди возить за собою Тую голову криваву,—

Та з жіночим пустуванням

ІІідкида її угору І сміється, мов дитина, Кине, потім знов уловить Дуже зручно, наче пилку.

Як поз мене проїздила, Глянула вона й кивнула Так зальотно і жадібно,

Що мені зов’яло серце.

І коли вже зграя зникла,

І замовк останній гомін, Все мені палило мозок Теє любеє вітання.

Цілу ніч я потім кидавсь Змучений, зовсім знебулий, На соломі — бо перини Не було в Ураки в хаті.

Все гадав я: що то значить Те кивання таємниче?

Нащо глянула на мене Любо так Іродіада?

XX

Сонце сходить, кида стріли Золоті в тумани білі,

Що, мов ранені, червоні,

У блискучім сяйві гинуть.

От настала перемога,— День, неначе тріумфатор, Просіявши в повній славі, Став на голову узгір’я.

Голосна сім’я пташина Заспівала в скритих гніздах,

І здійнявся дух від зілля, Наче з пахощів концерт.

Вкупі з ранньою зорею Ми з'явились на долині,

І поки слідів ведмежих Там розшукував Ласкаро,

Я старався час зайняти Думками, але з тих думок Утомився щось я хутко, Навіть трошки зажурився.

I 8 журби та втоми хутко Я на мох м’який схилився . Там, під ясенем високим,

Де текло мале джерело.

Дивним плескотом джерело Дивно так зачарувало Розум мій, що з нього зникли Всі гадки та думки разом.

В дикій тузі я запрагнув Смерті, сну, чи божевілля,

Чи тих постатей коханих,

Що я в зграї духів бачив.

Ох ви, любії привиддя!

Вас зоря прогнала рання.

Ви скажіть, куди ви скрились?. Де ви днюєте, скажіте?

Між руїнами старими,

Там де-небудь у Романьї * (Певно там) Діана скрилась Від Христа денної влади.

Тільки в темряві півночі Важиться вона гуляти І втішатись полюванням В нехрещенім товаристві.

Та й Абунда, красна фея, Теж боїться назареїв *.

Цілий день вона проводить У затишнім Авалуні *.

Острів той лежить далеко В романтичнім тихім морі,

До його дістатись можна На коні хіба крилатім.

Там нема причалу злидням, Там не ходять пароходи З тим нависним філістерством, Що табаку вічно смалить.

І туди не долітає Дзвін глухий, нудний, безсилий,

Теє бомкання сумнеє,

Що таке противне феям.

Там, у радощах безжурних,

В цвіті вічних молодощів,

Прожива весела пані,

Яснокудрая Абунда.

З соняшників сад у неї,

Сміючись, вона там ходить,

А за нею вслід — веселий Гурт заклятих паладинів.

Але ж ти, Іродіадо,

Де ти? Ох, я знаю теє!

Мертва ти й лежиш в могилі В місті Єрушолаїмі *.

Цілий день сном мертвим, міцним Спиш ти в гробі мармуровім!

І тебе упівніч будять Ляск нагаїв, свист, гукання!

І летиш ти в дикій зграї Край Абунди та Діани,

У веселім товаристві,

Що хреста і мук не любить.

От чудове товариство!

Як би хтів я з ним по ночах Полювати! поруч тебе Все б я був, Іродіадо!

Я тебе найбільш кохаю!

Більш над ту богиню грецьку, Більш над ту північну фею Я люблю тебе, жидівко!

Так, люблю тебе! те знати По тремтінню мого серця.

Будь коханою моєю,

Ти, красо Іродіадо!

Будь коханою моєю!

Кинь ту голову дурную Вкупі з мискою, та краще Спробуй ліпшої потрави.

Лицар я якраз для тебе, Мало то мене обходить,

Що ти мертва і проклята,—

Я не вірю в забобони.

Як там ще з моїм спасенним Діло буде, та чи й сам я До живих людей належу,

Я в тому зовсім не певний!

Лицарем твоїм я стану, Cavalier-servente 11 вірним. Плащ носитиму і буду Норови твої терпіти.

Буду їздити щоночі Поруч тебе в дикій зграї,

Вкупі будем ми сміятись З божевільних слів моїх.

Бавити тебе я буду Уночі. А вдень одразу Зникне радість, я в сльозах На твоїй могилі сяду.

Так, удень я буду плакать На руїнах склепів царських,

Де коханої могила,

В місті Єрушолаїмі.

Там старі жиди запевне Будуть думать, що я плачу Над руїнами святині Міста Єрушолаїма.

Аргонавти * без човна,

Що по горах пішки лазять І не руна золотого,

А з