Читати книгу - "Полонянка для сина ватажка, Ерато Нуар"

Я опустила голову, спробувавши глянути на Вожака. І натрапила на його погляд.

Старий принюхався, підвівся. Відчинив халат, під яким виявився повсталий стручок. Ні, тільки не в мене! Досить! Одна справа дозволяти дивитись і навіть чіпати, а інша – приймати в себе цей...! Мені й минулого разу вистачило! І молодшого синочка з його вируючими гормонами! Та щоб їх усіх!..

З глибини здійнялася дика хвиля – я навіть не одразу зрозуміла, що, здається, цього разу мої молитви почуті. Тільки побачила, як Дрон опускає руки, подаючись уперед, як охоронці випускають мене та кидаються кудись назад.

Гуркіт тіла.

Озирнулась.

Ватажок лежав на підлозі, стискаючи рукою серце.

«Дострибався», – майнуло злорадне, а потім усе занурилося в хаос. Пси схоплювалися, відштовхуючи наложниць, хтось кричав, що треба покликати лікаря.

Дрон різким ривком підняв мене за лікоть. Іншою рукою схопив першого-ліпшого охоронця – з безглуздої випадковості саме того, що мав на мене зуб. Я розпрямилася, виправила подобу спідниці.

– Відведи її до мене. Нікого не впускати. Нікого не випускати. Відповідаєш головою, – наказав уривчасто.

– Дроне, а що з іншими дівчатами буде? – злякано запитала я, але Адран лише наблизився і різко промовив:

– Не здумай нікуди виходити. І молися, щоб Ватажок залишився живим.

Після чого відвернувся, наче втративши до мене інтерес.

Охоронець мовчки потягнув мене за собою. Я озирнулася на туфлі, але вирішила не привертати до них увагу. Краще вже знову босоніж, аби подалі звідси.

У голові стукало. Не може бути... адже не може бути? Адже збіг, так?!

Охоронець йшов широким кроком, ведучи мене за лікоть і поглядаючи, як підскакує сукня. А я все думала про останні слова Дрона. Адже якщо щось трапиться... Ватажком стане Дейк? І тоді? Чи зможе він скасувати указ? Повинні ж бути у них якісь поняття про повагу... Хоча, після повні все одно саме він вирішуватиме мою долю. Зовсім не тішить.

Занурившись у переживання, я й не помітила, як ми дісталися апартаментів Дрона, навіть нікого не зустріли, треба ж! І тільки тоді збагнула, що зовсім не хочу залишатися віч-на-віч із цим... який усміхається! Він якраз оглянув порожні сходи, потім мою сітчасту сукню.

– Ну що, кішко, – хмикнув, відпустив лікоть і стиснув долонею попку, наступаючи на мене.

– Ти залишишся тут! – прошипіла я, вивертаючись.

– Чого б це? – він ухопив мене за поділ, задираючи.

– З того, що поскаржуся Дрону, і від тебе мокрого місця не залишиться! Знаєш, як він не любить чужих запахів?

Як не дивно, загроза подіяла – принаймні, змусила охоронця засумніватися. Я поспішила шмигнути всередину – благо, двері традиційно залишалися відчиненими.

– Відповідаєш головою! – нагадала.

Зі страху навіть намацавши малесенький важіль, який активував непомітний замок на дверях. Краще нехай Дрон поричить, що замкнено, ніж боятися зайвого разу відвернутися. Напевно ж, у нього є ключ від власних апартаментів!

Хотілося вірити, що Адран не може відмовити тільки Вожаку та його прямим наказам, а простого охоронця зітре за мене в порошок. Дуже хотілося. І, мабуть, не безпідставно, бо за мною так і не спробували увірватися.

Я постояла, притулившись до дверей і прислухаючись. Пронеслася шалена думка – а що, як я й цьому побажаю...

У глибині душі стало страшно лячно. Я ж не монстр! Я ж маленька пухнаста руда кішечка! Безневинна! Хоча так і хочеться пройтися кігтиками по фізіономії Дрона.

А раптом під дверима знайдуть ще один труп із серцевим нападом? Адже тоді точно не визнають збігом?! Я мало не визирнула від жаху, ледве відтягла себе від дверей. Нема чого провокувати стурбованих псів.