Читати книгу - "Муза, Мар'яна Доля"

Ми домовилися піти до лікарки наступного дня після пар. Але перед цим ще довелося висидіти лекцію Мельника, під час якої мені кілька разів здавалося, що я не витримаю, встану і вибіжу з аудиторії. Але я продовжувала сидіти непорушно, і навіть коли пролунав дзвінок і студенти почали розходитися, я все ще  робила вигляд, що уважно читаю підручник. Мені хотілося дочекатися, поки він піде. Але Олександр Миколайович ніби навмисне довго збирав свої папери, потім дивився в вікно, і, зрештою, ми залишилися в аудиторії сам на сам.

Я встала й пішла до виходу, але він покликав мене:

— Аліно, залишся на хвилинку.

Я відчула, що в мене тремтять і підгинаються коліна, а в горлі застряг якийсь клубок.

Підійшла і спинилася перед ним, дивлячись у підлогу.

— Чи допомогли тобі ліки? — спитав він дуже люб'язно.

— Так, — прошепотіла я.

— Тобто все вже добре?

Я кивнула.

Говорити йому про те, що він підсунув мені таблетки, які не лише не допомогли, а радше б зашкодили? Я боялася, що він придумає щось інше,  тому вирішила просто збрехати.

— Так, уже все гаразд.

— Ну й чудово, а ти так хвилювалася…

Він усміхався, як людина, яка тільки що позбулася свого найбільшого клопоту.

— Які в тебе плани на вихідні? Може, на дачу з'їздимо?

— Ні, в мене не вийде. Я погано почуваюся, — твердо сказала я. Цієї ночі я майже не спала, все думала, передумувала, і вирішила, що більше ніколи не матиму близьких стосунків з Мельником. Після того, як вдарив мене, він став мені огидним. Я дивувалася з того, що зовсім недавно любила його і дивилася на цього чоловіка, немовби на якесь божество.

— Ну, як хочеш, — він не став наполягати.

Зібрав свої речі, кивнув мені і пішов до виходу.

А я сіла на стілець, бо ноги мене відмовилися тримати. Від великого напруження мене морозило, в голові шуміло. Глибоко вдихаючи й видихаючи, я трохи заспокоїлася.

"Все буде добре, — сказала я собі. — Дівчата мене підтримають, і лікарка допоможе. Зовсім скоро я про все це забуду, як про страшний сон…"

***

Марина сказала, що лікарку звуть Киця. Ні, насправді вона була Ксенія Вікторівна, але своїх пацієнток, незалежно від віку, любила називати цим лагідним словом. 

Їй самій таке прізвисько також личило. Вона була невисока, худорлява, з коротко стриженим білявим волоссям і зеленими очима. Говорила тихо і неквапливо, рухалася граційно, вся її постать дихала впевненістю і розважливістю. 

Я боялася, що вона почне мене сварити або, навпаки, вмовляти, щоб я не робила аборт.

У книгах та фільмах зазвичай траплялося так, що героїні під впливом інших людей чи своєї власної совісті передумували і залишали дитину. Я боялася думати про це. Не хотіла навіть уявляти собі маленьке немовля.

Але лікарка ні в чому мене не переконувала.

— Кицю, ти молодець, що довго не відтягувала, чим менший термін, тим легше все проходить, — сказала вона, оглянувши мене. — Не бійся, все буде добре. Але тобі ще треба здати деякі аналізи, давай я напишу все ось тут на листочку, добре?

Ми домовилися, що я зараз зроблю усі необхідні дослідження і прийду через два дні. Аналізи мої забере Ксенія Вікторівна, і тоді ж ми домовимося, коли відбудеться переривання вагітності.

Заспокоєна, я подалася до гуртожитку. Але коли за два дні прийшла до лікарні знову, мене чекав неприємний сюрприз.

Киця зустріла мене з заклопотаним виразом на обличчі. Перед нею лежали якісь  заповнені від руки бланки — певно, результати моїх аналізів.

— Сідай, Аліно, — вона дивилася на мене і ледь помітно хмурилася. Так, наче мала повідомити щось важливе, але не знала, з чого почати...