Читати книгу - "Моя зухвала, Ема Ноель"

Я тікала. Не озираючись. Бігла щодуху. Він обдурив, і я розумію, що варто мені пійматися в його пастку, я знову поступлюся. Я не зможу опиратися власним почуттям, тому що я все одно кохаю його.

Коли закінчуються сили, і погоні за собою я не бачу, зменшую темп. Іду в нікуди, очі застилає туман із гірких сліз. Шкодую про те, що не стало реальністю, і ніколи нею бути не могло. Той, хто обдурив один раз, буде обманювати знову і знову. Така людська природа.

Коли поруч проїжджає автомобіль і пригальмовує, я запізніло реагую на те, що відбувається. Я повертаю голову в ту мить, коли задні пасажирські двері відчиняються. Я в цю секунду наївно сподіваюся, що Руслан усе ж поїхав за мною, знайшов, і знову забере мене додому. Хай навіть силоміць…

Дарма сподіваюся.

З автомобіля висовується зовсім незнайома пика з великим тілом. Я встигаю тільки пискнути, як велика долоня лягає на моє обличчя, обриваючи всі спроби покликати на допомогу. Чиясь рука стискає мене сталевими лещатами.

А за мить я опиняюся всередині автомобіля і всі мої опори припиняє легкий укол, після якого моя свідомість занурюється в безпам’ятство.

Голова болить жахливо — це перше, що я розумію. І, напевно, єдине, що я розумію чітко. Здається, у мене похмілля. Намагаюся розплющити очі. Підіймаю важкі повіки, але однаково нічого не бачу. Встати мені теж не вдається, тому що, схоже, я зв’язана.

Якого біса?

Мозок відчайдушно намагається зібрати крупиці спогадів. Потроху картинка відновлюється. Діна, яка підбирає мене на дорозі. Повний відрив, де ми п’ємо, гуляємо, відбиваємось від хлопців.

Потім Руслан, який мене знову знаходить. Моя втеча. Чергова.

А потім мене пакують в автомобіль невідомі люди.

Схоже, мене зв’язали й замкнули в якомусь темному затхлому місці.

Але навіщо??

Знову хочеться розплакатися. Уткнутися обличчям в надійне плече і плакати, поки всі страхи й біль не підуть геть. Відчути рятівні обійми на своєму тілі, почути гаряче дихання, ніжні поцілунки…

Але цього не буде.

Чи все ж буде?

Він завжди мене рятував, але колись моє везіння може закінчитися. Цього разу, чи все ж наступного? Цей чоловік зведе мене з розуму. Я ж не була такою ризиковою ще кілька місяців тому. Я завжди була обережною. Життя на вулиці навчило мене основ виживання. Як можна було не помітити автомобіль, який пригальмував поруч?

Намагаюся розплутати мотузки. Нервую й нічого не виходить. Вирівнюю дихання, заспокоююся. Прислухаюся. Чую тихі голоси, здається, нагорі. Там хтось є, але це швидше за все мої викрадачі, тому я не ризикую кричати і привертати увагу. Зосереджуюся на мотузках, якими зв’язані мої руки.

На жаль, з мотузками впоратися не виходить. Занадто туго затягнуті, і занадто складні вузли. Чую, як двері відчиняються й застигаю. Вдивляюся в силует у проході, але через раптовий спалах яскравого світла розгледіти нічого не виходить.

Дивлюся, зіщулившись. Намагаюся звикнути до світла. Хтось йде в мій бік, і мені стає справді страшно. Я не зможу захиститися зі зв’язаними руками й ногами. Та і якби вони були вільні, навряд чи я могла б щось зробити.

Треба було тікати, поки була така можливість, але думки про Руслана настільки мене поглинули, що я навіть не помітила, що під’їжджає автомобіль. Як можна бути такою неуважною? Я ж завжди була обережною.

Поки не зустріла Руслана й наражати себе на небезпеку — не перетворилося в нездорову гру. Я ризикую, а він мене рятує. Я тікаю, Руслан мене знаходить.

Ось тільки цього разу щось мені підказує, що не знайде.

Силует набуває чітких обрисів. Це чоловік середніх років, думаю йому, більш ніж сорок, але менш як п’ятдесят. Він йде в мій бік, і я змушена втиснутися в стіну, але бігти мені нікуди.

— Не бійся, — каже він рівним, спокійним голосом, — я не заподію тобі шкоди. Мені потрібно з тобою поговорити, але знаючи, що ти дівчинка моторна, довелося тебе зв’язати. Ну і викрасти та заховати, щоби Руслан тебе не знайшов.

Він зупиняється в декількох метрах від мене. Не знаю, чи радіти цьому, адже я все одно зв’язана й зовсім беззахисна. А ще згадка про Руслана мене насторожує.

— Що вам від мене потрібно? — питаю різко, ховаючи за зухвалістю свій страх.

— Якщо чесно, нам потрібна твоя допомога. Дуже потрібна. Я тобі все поясню і відразу звільню. Поки пробач, доведеться потерпіти, — чоловік оглядається в пошуках чогось.

Дивлюся, куди спрямований його погляд, і помічаю там стілець. Він бере стілець, ставить у декількох метрах переді мною й сідає на нього.

— Розмова буде довгою, — говорить, — і для початку тобі варто знати, що я працюю на ГУР (головне управління розвідки).

Цікаво. Що від мене потрібно ГУР? Чи не з тим випадком це пов’язано, через який приходив поліціянт і ставив запитання, коли Руслан мене врятував минулого разу? Невже він усе ж когось убив? Але чому поліціянта цікавило в першу чергу де була я?

Що ж мені робити? І з яких пір ГУР викрадають і зв’язують людей?

— Документи покажи. І якщо мене в чомусь звинувачують, хочу адвоката. А ще ви не маєте права мене тут тримати зв’язаною! Відпустіть мене негайно!

— Катерино, тебе ніхто ні в чому не звинувачує. Ти тут заради твоєї ж безпеки, повір. Мені довелося. Дай мені все пояснити, і ти сама зрозумієш, що я вчинив правильно. І я відразу ж тебе відпущу. Пів години, і ти будеш вільна. І сама зможеш прийняти рішення, хочеш ти нам допомагати, чи залишишся осторонь. Змушувати тебе ніхто не буде.

Видихаю. Схоже, у мене і вибору немає. Не в моєму становищі полонянки.

— Добре, я вислухаю вас. Але за пів години ви мене відпустите!

Сподіваюся, що так і буде. Поки хоча б він не намагається мене облапати, або комусь продати, як попередні викрадачі.

Здається, останнім часом це вже традиція мене викрадати, варто мені втекти від Руслана.

— Звичайно, Катерино. Ніхто тебе не буде утримувати насильно й ніхто тут не заподіє тобі шкоди, — чоловік на мить замовкає, зітхає, а потім каже: — Мова піде про Руслана. Скажи, Катерино, ти знаєш, чим він займається? Я маю на увазі, його справжній бізнес.