Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Вікна застиглого часу, Юрій Павлович Винничук 📚 - Українською

Читати книгу - "Вікна застиглого часу, Юрій Павлович Винничук"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Вікна застиглого часу" автора Юрій Павлович Винничук. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💛 Фентезі / 💛 Наука, Освіта. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 34 35 36 ... 60
Перейти на сторінку:
на це?

– Та я… я й сама не знаю… Це ж тепера до тої Італії їхати, чи ж як?

– Що за питання! Звичайно, до Італії!

– Ой лишенько! Ниньки?

– Та де. Маєте час. Збирайтеся собі поволеньки, а за вами карета днями приїде та й забере. Бо як же інакше: ви ж майбутня королева! Це вам не жарти. Тут діло знаєте яке!

І пан Жаб зробив страшенно таємниче обличчя, ще й палець-ковбасу вистромив у стелю, а його очі, й без того пулькаті, повилазили з орбіт, аж білки блиснули.

– Днями, кажете? – перепитала.

– Рахуймо, десь так з тамтої неділі. Ну, на цьому бувайте здорові. Вибачайте, коли що не так, бо то всяке буває, знаєте, – говорили, тупцяючи до дверей.

– До побачення. Дякую, що зайшли, не обминули.

– Таке скажете! Служба. Хе-хе… На разі – цілую ручки.

Пан Жаб з виляском чмокнув її в ручку, а радники й собі – аж заслинилися. А вже як були за порогом, раптом прем’єр-міністр тріснув себе по лобі, та так, що циліндр злетів у повітря, й засяяла на півсвіту його ідеально лиса міністерська голова.

– Оце недотепа! Я ж черевичка забув!

– То ви його заберете? – злякалася вона.

– Аякже, аякже! Заберем. Безпремінно заберем. Не можна. Ви вже не сердьтеся. Діло таке, що…

Зняла вона того черевичка та й повернула їм, а в самої сльози ось-ось на очі навернуться.

– Ага, і ще ж не все, – нагадав пан Жаб. – Ви ж мені й не представилися. Як же вас величати? Бо король наш спитає, а ми ні бе, ні ме, ні кукуріку.

– Мартою мене звати.

– Чудово! – вигукнув у захопленні пан Жаб, а радники в долоні заплескали. Сказано – італійці. Вони такі.

– А як же вашого короля звати?

– Маріо дель Монако.[1]

І вони, ще раз розкланявшись, почимчикували своєю дорогою.

Та це ще не весь сон. Минув тиждень, другий і третій, а від короля ні вісточки. Марта вже всі очі вигляділа за тою каретою. Коли ж і місяць до краплі витік, не витерпіла, сіла за стіл та й листа написала. В Італію. В самісінький Рим.

«Шановний королю італійський!

Пише Вам Марта, над котрою Ви так гірко пожартували. Ваші посланці казали – чекай, днями приїде за тобою карета. Я чекаю, чекаю, а тут ні карети, ні фіри. Де ж це таке видано? Вже й з роботи звільнилася, й з міста виписалася. Спакувалася, зібралася – сиджу на валізах. Половину майна попродала. Думаю – нащо королеві старий креденс та всілякі там баняки, мидниці. А тепер через Вас і ніг, вибачайте, ніде помити. Курей продала, підсвинка продала – і то все за півціни. Я б і не продавала, бо ж ніби королеві й не пасує, але скажи кому: беріть задурно, то почнуть докопуватися: як? що? чого?

Отож я Вам пишу і благаю під милий біг дати знати: коли ж нарешті щось виясниться? Бо, може, мені курей і підсвинка назад пора викуповувати? Та й перед людьми незручно. Казала – в Італію! В Італію! А тут тобі сиджу ні вдова, ні заручена та й не знаю, куди вже себе від сорому діти. Слухайте сюди: зі мною жарти погані. Як не буде мені зараз одвіту – начувайтеся! Рознесу я про Вас таку славу, що й не зуздритеся. Я Вам покажу, які зі мною жарти! Я ж і в нашу газету обласну можу написати. Стиду Вам нароблю на цілий світ. Ви самі гадаєте, що як Ви король, то вже пуриць великий?! Бачили ми таких! Думаєте, в мене інших женихів нема? Море! То я ж хоч на них надивилася – не кота ж у мішку купую, як оце Вас. А може, Ви страшний, як дідько? А може, Ви такий самісіньке, як і той Ваш прим’єр, що мені голову закрутив. Бодай йому й очі повилазили, як те волосся вже вилізло. А я ж і не туди: чого це він черевика забрав? Обдурили мене, бідолашну! Признайтеся, що обдурили. Як признаєтесь, то нічого Вам не буде. Поплаче дурна баба та й забудеться. На цьому бувайте здорові.

Вибачайте за такого сварливого листа, бо заїла мене нудьга – далі нікуди. Та відпишіть же мені, чуєте?

З повагою, Марта».

Минуло ще трохи часу, і з’явився у неї знову пан Жаб зі своїми радниками. Вона побачила їх – скрикнула та ну обнімати, мов рідних. А сльози як з ринви. Заводить, що хоч з хати тікай. Ледве її втихомирили.

– Запокойтеся, добродійко, – втішає пан Жаб. – Чого це ви? Ну-у… То вже й у сльози…

– Та я вже всі очі висльозила, тую карету виглядаючи. Де ж таки – зібралася, нарихтувалася, а від вас ні слуху ні духу. Та ви сідайте. Може, що перекусите з дороги?

– Та ні, ми ненадовго.

– Чого ж так? Може, хоч чаю?

– Нема коли чаї розпивати. У нас там війна затівається.

– Війна? Господи! З ким?

– Та біс його й зна. Це не моє діло. Є там маршали, генерали, нехай вже вони. У мене й своїх справ по саму зав’язку.

Передчуваючи щось недобре, вона враз зів’яла.

– А ви… ви за мною приїхали?

– Гм… – стенув плечима пан Жаб. – Це ще вилами по воді… Діло, бачте, яке… е-е… Як би це вам сказати…

– Та що ж? Говоріть, – вже й пополотніла.

– Вийшла, бачте, промашка.

– Що таке? Я ж на ваших очах міряла! Ви ж самі казали: пофортунило!

– Та воно так, але… черевик ми переплутали.

– Як це? Адже золотий був!

– Та золотий, тільки не той.

– Як не той? – голос її гнівно забринів.

– А так. Не той, і все, – розвів руками прем’єр.

– А той де?

– А той осьде.

І пан Жаб вийняв з кишені немилосердно обчовганого черевика з роззявленою пелькою. «Що воно за чудасія?» – подумала собі.

– Міряйте. Чого ви стали як укопані?

– Як же його міряти, оцього шкарбана? Той же був золотий, а цей роззявився, як жаба на купині.

– Я ж вам казав – вийшла промашка.

– Та як же можна було, скажіть на милість, сплутати золотий черевичок з оцією-о шкаралупою, га?

– Ну-ну, ви не той! Нема чого слова тут всякі… Цьому черевикові – дві тисячі років. Усі предки нашого короля за його розміром наречених вибирали. Уявляєте собі – дві тисячі років!!! Та за такий час і залізний зноситься, не то що. А він же тільки оздоблений був золотом і діямантами, а так – звичайний черевик.

– Ну добре, а де ж те золото?

– Ну, ви даєте, скажу я вам! Та в цих черевиках знаєте скільки королев переходило? Цілий полк! Ви на свої мешти за рік подивіться – на що вони будуть подібні. А тут – тисячі років!

– А ви мої мешти не чіпайте.

– Та це я до слова.

– А не треба до слова. Ич, який мудрий!

1 ... 34 35 36 ... 60
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вікна застиглого часу, Юрій Павлович Винничук», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вікна застиглого часу, Юрій Павлович Винничук"