Читати книгу - "Маша, або Постфашизм"

Нашій редакції вдалося сконтактуватися з паном Артуром Дор­маном, який люб’язно погодився прокоментувати ці надзвичайні події.

П. І. Чому, на ваш погляд, ВКР переступила межу і вдалася до таких одіозних для нашого суспільства заходів?

А. Дорман. Коли за плечима купки, як вони кажуть, «фанатиків» сама правда — ця купка стає непереможною. Навіть одна людина непереможна, якщо за нею — істина. Що стори — це вчораш­ні люди, більшість з яких (ми не стверджуємо, що всі) зберегла людську подобу, — це істина. Цілком очевидна для кожного, чий мозок не заблоковано страхом за своє «зручне» безтурботне життя. Чіп­ляючись щосили за зручності свого існування, людина готова зрадити що завгодно — не тільки істину. Людина стає сліпою та глухою до всього, що становить загрозу для її комфорту. Совість, яка загрожує «зручностям», — це «хвороба», а ті, хто цю совість будить, — зловмисники, хворі і т. д.

П. І. То чому ж ВКР порушила Конституцію і зважилася, фактично, напасти на людину?

А. Дорман. Правда занадто сильна своєю очевидністю. Вона всепереможна, і її можна придушити (на деякий час), лише затуливши вуста тим, хто її транслює. У ВКР не було вибору.

П. І. Але вибір був. Треба було визнати правду і перебудувати суспільство на нових засадах.

А. Дорман. Тобто створити суспільство без сторів. Так, але вони злякалися грандіозності завдання. Бо в такому разі життя людей повинно було б змінитися докорінно. Думаю, для цього знадобилися би століття. Чи не легше просто ізолювати купку людей, які кричать про істину?

П. І. До того ж абсолютна більшість громадян, ми впевнені, бу­ла би проти змін. Адже вони не мають ваших почуттів і думок щодо сторів. Інакше яким чином могло б керівництво Рейха, покликане свято оберігати статтю 1-шу Конституції, що вимагає «не руйнувати усталений спосіб життя на догоду будь-якій ідеї», розпочати, фактично, насильницьку зміну ладу? Хіба це не те саме насильство, яке колись чинили супроти людства (теж заради «благородної» ідеї!) комуністи-більшовики, фашисти й інші?

А. Дорман. Я згоден з вами. Тут ми всі опинились у пастці. Але вихід — єдиний — був: дати можливість нашим думкам і почуттям дійти до серця кожного. І тоді, змінюючи лад життя, керівництво Рейха не ґвалтувало би населення, а лише виражало б думки та почуття кожного. Треба було пробудити дух, совість кожного. Та влада цього злякалася. Злякалася занадто грандіозних змін у людині, які неминуче повинні були спричинити грандіозні зміни усього життя. Тисячоліття, фактично, рослинного, без «конфліктів» і особливих «проблем», існування занадто глибоко вкоренилось у пам’яті й у генах людей. Люди зледащіли — щоби думати, відчувати, потрібні зусилля. І для них зміни — це не пробудження, не юність, не саме життя, а якийсь жах. Вони щосили чіпляються за своє животіння, яке вони називають «вершиною людського щастя». Коли їм кажеш, що вони людоїди, — вони затуляють вуха і обзивають вас «божевільним»...

П. І. Гаразд. Повернімося до суті проблеми. Чи справді ­стори зберегли, як ви кажете, «людську подобу»? Більшість, навпаки, вважає «очевидним фактом», який не вимагає доказів, що стор — не людина, що він не має «людської подоби». Адже, поклавши руку на серце, визнаймо: стор — це стор. Він і сидить, і їсть, і рухається не як людина. А може він думати? Якщо в нього немає мови? Що ж до почуттів, то чим є почуття без людської свідомості, яку визначає, як відомо, мова? Хіба не тим самим, що й почуття інших тварин, «свиней і корів»? Ми ж не будемо заперечувати, що свині та корови мають відчуття: відчувають радість, страх, оргазм... Що би ви відповіли на ці аргументи ваших опонентів?

А. Дорман. Я згоден, що дорослий стор, такий, як він є зараз, — більше нагадує тварину. Це тому, що ми йому зі самого початку створили тваринні умови. Та я не втомлююся повторювати, що це люди, з яких ми ось уже півтори тисячі років, у кожному поколінні, робимо — так, ми, своїми руками — тварин. Ми страшніші за фашистів, бо у нас навіть сумніву не виникає, що ми маємо справу з твариною, тоді як фашисти, навіть найжорстокіші, все-таки були приречені на тривалу боротьбу зі своєю совістю, яка не бажала замовкнути. «Нижчу расу» вважали все-таки «нижчою расою людей». Для свідомості фашиста це були люди: у нього й думки не виникало вважати їх «тваринами» — такими, як кінь чи корова. Але в такому разі, за такої свідомості, необхідно було постійно придушувати в собі голос: «Що ж ти робиш з людиною?» Доповнення «з людиною нижчої раси» мало що змінювало, розумієте?

Однак протягом поколінь колишня гуманістична свідомість (її вимушеними спадкоємцями і були фашисти!) трансформувалась у ту «постгуманістичну», абсолютно безсовісну свідомість, яку ми маємо сьогодні. Сучасна людина навіть не розуміє, про яку «совість» ми їй говоримо — про які «жорстокість» і «несправедливість», про яке «людоїдство».

Коли я заявляю, що стор зберіг «людське обличчя», я маю на увазі, що він зберіг саму можливість стати людиною. Треба лише від народження помістити його в людське суспільство. Навіть дорослі стори, що живуть серед людей, невпізнанно змінюються впродовж декількох років, швидко засвоюючи людські поняття. Як бути з цим? Це довели ті досліди, які ми провели. Чому протягом тисячоліть Рейх, який володіє непорівнянними з нашими можливостями, жодного разу не провів подібних дослідів? Тому що це ставило би під загрозу самé його існування як системи. Так, я хочу тут на повний голос заявити: ми ніякі не «постгуманісти» — ми всі постфашисти і живемо в постфашистській планетарній державі. І постфашизм — це найстрашніший фашизм, тому що неусвідомлений, «зі спокійною совістю». Ми не можемо і не хочемо жити в цьому жахливому суспільстві рабовласників-людожерів, яке може приснитися хіба що в кошмарному сні.

П. І. Пане Дормане, і все-таки ви не заперечуєте, що умовною є межа не тільки між людиною і стором, а й між людиною і, скажімо, мавпою? Вас і вашу партію звинувачують у бажанні зруйнувати за допомогою інстинкту «спорідненості з усім живим» саме життя людини. Почуття «рівності», «спорідненості» з тваринним світом роб­лять неможливими експлуатацію та поїдання цього світу, без чого ми не можемо собі уявити людини, її вільного часу, культури...

А. Дорман. Так, якщо вже на