Читати книгу - "Труна з Гонконгу"

Це було дивовижне видовище. Кожен із них, а усі вони були китайцями, поводився так, наче пором «Зірка» мав негайно ж відпливати, хоч у нього було щонайменше чверть години, перш ніж він мав відчалити від пірса. Кулі, похитуючись під величезними ношами, підвішеними на бамбукових жердинах, квапилися сходнями, повсякчас штовхаючись, наче їхнє життя залежало від того, чи потраплять вони на уже й так переповнену палубу. Оточені гострозорими дітьми у безрукавках, китайські жінки з немовлятами, прив'язаними до їхніх спин, помалу просувались уздовж пірса. Дві стрункі китайські дівчини у чорних піджаках і штанях поквапливо йшли сходнями, несучи між собою на бамбуковій жердині величезний кошик із лози, що мав форму сосиски, у якому лежала, рохкаючи, велика свиня. Наполовину голий китайський хлопець, праве плече котрого було жахливо викривлене внаслідок носіння важких тягарів, прив'язаних до спеціальної жердини, щасливо всміхався, підганяючи групку крихітних діток попереду себе. Двоє чепурних китайських поліцейських у формі стояли, запхнувши великі пальці за ремені для пістолетів, і спостерігали за всім цим із батьківською терпимістю.

Я перевів погляд, аби зиркнути на кількох пасажирів першого класу, котрі саме підіймалися на борт. Стелли поміж них не помітив, але був упевнений, що вона прибуде останньої миті: вона була з тих, хто точно вираховує момент своєї появи. Така жінка ніколи не прийде занадто рано або ж занадто пізно.

Раптом присадкуватий, міцно збудований китаєць, одягнутий у чорний міський костюм, із громіздкою валізою під пахвою піднявся на сходні першого класу.

Дивлячись на цього могутнього чоловіка, я пригадав постать, відображення котрої вчора з'явилось у дзеркалі вілли, що винаймав Енрайт. Я був упевнений, що це був саме той чоловік, який спостерігав за мною із затемненого передпокою.

Поки він ішов, я його вивчав. Китайцю було біля сорока, але він ще залишався надзвичайно сильним чоловіком, він ніби рухався зі швидкістю та легкістю гімнаста.

Я сказав собі, що усі китайці виглядають однаково і що я геть здурів, думаючи, що це той самий чоловік, котрий спостерігав за мною на віллі Енрайта, та це відчуття не полишило мене навіть тоді, коли він пройшов повз і, не глянувши на мене, сів, розгорнувши газету легким помахом і ховаючись за нею.

За хвилину до відплиття я побачив Стеллу: одягнута в бавовняну сукню кольору зеленого яблука й із солом'яною корзиною, вона йшла уздовж пірса. Зупинившись біля сходнів, Стелла помахала мені. З усіх пасажирів вона приїхала останньою.

Я спустився сходнями, щоб забрати в неї корзину, чим роздратував двох китайських моряків, які хотіли уже відкотити сходні.

— Привіт, — мовила Стелла. — Ось і я... як завжди, встигла.

Ми повернулися на палубу, і пором нарешті відплив од пірса. Сівши на лаву, ми почали розмовляти про се, про те, не згадуючи про Джефферсона. Коли попереду завиднівся острів Лантао, Стелла недбало запитала, що я робив увесь ранок. Я відповів, що вивчав завулки Гонконгу.

— Що ж, от ми й на місці, — сказала вона, коли пароплав причалив до пірса на Сілвер-майн. — Мені треба віднести ці речі, — Стелла показала на корзину. — А ще маю поговорити зі старенькою. Це займе близько півтори години. Чому б вам не піти до водоспаду? Його справді варто побачити.

— Так і зроблю. Зустрінемося тут?

— Наступний пором відправляється назад перед шостою. Я буду тут.

Я зніс корзину на пірс, і тоді Стелла вказала мені дорогу до водоспаду.

— Ідіть стежкою навколо Баттерфлай-гілл і тоді ви прийдете до мосту. Ідіть далі, й побачите ще один міст. По той бік другого моста і буде водоспад, — вона всміхнулася до мене. — Це одне з найпривабливіших тут місць.

— Знайду, — сказав я.

Я дивився, як Стелла йде до ряду вбогих на вигляд хатинок, прикрашених кольоровою білизною. Рухалася вона граціозно, уникаючи китайських селян, які бігли підтюпцем, та вгодованих веселих дітей, котрі роїлися довкола її зеленої сукні.

Я оглянувся навкруги за присадкуватим китайцем, та він уже зник. Я бачив, як він спускався з пароплава, але тепер не мав жодного уявлення, куди він пішов.

Не маючи заняття аж до вечора, я вирішив прогулятися. Це був теплий сонячний день, і я не поспішав. Рушив стежкою, на яку вказала Стелла, й приблизно за десять хвилин залишив узбережжя позаду. Коли минув село, яке, як я довідався пізніше, мало назву Чунґ Гау, раптом опинився сам із Баттерфлай-гілл праворуч від мене та широчінню відкритої місцевості ліворуч.

Я дійшов до водоспаду, так нікого і не зустрівши, належно помилувався ним, а відтак вирішив повернутись. І саме тоді це й трапилося. Щось, що могло б бути велетенським шершнем, просвистіло повз моє обличчя. Слідом почувся віддалений звук пострілу з гвинтівки.

Діючи рефлекторно, як втовкмачив собі ще під час служби в піхоті, я розпластався на землі. Щойно я скотився з дороги, як пролунав ще один вистріл, здійнявши пил ярдів за два від мене.

Я саме перекочувався у густу траву збоку від стежки, коли в непорушному повітрі пролунав ще один постріл. Цього разу в мене ледь не влучили: куля просвистіла майже біля моєї голови.

Серце билося глухо, я пітнів, але продовжував рухатися. Котячись і міцно притискаючись до твердої землі, я врешті-решт добрався до великого каменя й швидко, мов у паніці, ковзнув за нього, а тоді розпластався і став чекати.

Нічого не трапилось, і я почав трохи заспокоюватися. Хоч би хто у мене стріляв, він був на пагорку. Стріляв, імовірно, зі зброї з оптичним прицілом. Судячи зі звуку пострілу з гвинтівки, чоловік був за добру чверть милі звідси.

Я проклинав себе за те, що не взяв пістолета. На мені були сорочка з коротким рукавом і слакси — не надто відповідний одяг для носіння зброї. А стрілець знав, де я. Йому просто треба було зачекати, поки я покажуся. Надзвичайно обережно я підняв голову, щоб поглянути позад себе, аби спланувати маршрут утечі. Гвинтівка вистрелила, і куля ляснула недалеко від мого обличчя. Я знову розпластався на землі.

Їх було двоє! Останній раз стріляли просто позаду мене. Цей снайпер був ближче за іншого... аж надто близько, чорт забирай!

Вони мали зрозуміти з мого одягу, що я неозброєний. Тепер, коли вони знали, що упустили мене своїми відкритими пострілами, ніщо не могло зупинити їх спуститися вниз і переконатися, що цього разу вже не промахнуться.

Я поглянув на годинник. Було уже