Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Нічний репортер 📚 - Українською

Читати книгу - "Нічний репортер"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Нічний репортер" автора Юрій Павлович Винничук. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 34 35 36 ... 52
Перейти на сторінку:
з пограбуванням церкви у Винниках?

— Сліди вивели на двох циган. Награбоване вилучено.

Ґождзєвскі кивнув, обоє вийшли. Раптом задеренчав телефон. Обух, не зводячи з мене очей, простяг руку до слухавки.

— Говорить центральна стація поліційної служби, — голосно повідомив різкий жіночий голос. — На Городоцькій знайдено труп жінки літнього віку. Негайно виїжджайте.

— На Городоцькій... число... — занотовував Обух. — Там вже хтось є?

— Так, ми послали медика і фотографа.

— Гаразд. Зараз будемо.

— Отже, її вбили, — сказав я.

Обух стрепенувся:

— Кого вбили?

— Матір того нишпорки. Я бачив, як учора надвечір до неї пішли ті самі, що вбили Томашевича. І телефонував сюди, але ні з ким мене не могли зв’язати.

— Вчора був судний день. Всі були зайняті через тих студентів.

— А зараз теж зайняті? Біля університету лаштується бійка з ножами і ланцюгами.

— І біля Політехніки, і біля Академії ветеринарної медицини, і біля рільничої академії в Дублянах, і біля кількох гімназій... Ми не годні розірватися! Вони всюди! — Обух відчинив двері до сусіднього покою і гукнув: — Радомський! Гей, Радомський!

Секретарка від несподіванки підскочила на місці:

— Чого ви кричите? Навіжений! Антека нема.

— Як то нема? А де ж він?

— Пішов кави напитися.

— Ч-чорт! А не сказав куди?

— Сказав.

— То чого ж ви мені голову морочите?

— Я вам голову не морочу, а ви повинні зі мною ввічливіше розмовляти. Він за рогом на Романовича[70].

Обух вилетів на вулицю, дорогою волаючи, щоб вивели ав­то. Я подався за ним. В каварні за рогом і справді, перехилившись через ляду, залицявся до доньки каварника Радомський.

— Антку! — гаркнув Обух.

Той озирнувся все ще з солодкавою усмішкою, яка проте призначалася кралі.

— Що ся стрєсло? Викликають?

— Йо! Хутко розраховуйся і поїхали.

— А він що? — кивнув Антек на мене, вмощуючись в ав­ті. — З нами?

— З нами, з нами. Він її останній живою бачив. Окрім, звісно, вбивць.

— О! Щось йому доволі часто вдається останнім когось побачити. Ото фортунить!

Біля будинку на подвір’ї крутилися лікар і фотограф, видно, вже з усім упоралися: один констатував смерть, другий наробив знимок.

— Ну, що там? — запитав Обух.

— Труп старої жінки, під вісімдесят. Вбита пострілом з револьвера через подушку. Куля пройшла через ліве око і ви­йшла з потилиці. Стріляли згори. Зараз її винесуть.

Двоє санітарів винесли на ношах тіло й зупинилися перед нами. Обух відгорнув простирадло. В розгаратаному обличчі старої годі було впізнати ту саму жінку, з якою я вчора розмовляв.

— То вона? — запитав мене Обух. Я кивнув.

— Забирайте її до авта, — сказав лікар санітарам, потім підняв капелюха: — Честь, панове, далі ваша робота.

Лікар і фотограф сіли в авто і від’їхали. Антек позіхав і ку­тався в плащ.

— Ну, що ж, — сказав Обух, — ходімо до хати.

В хаті, як і можна було передбачити, все опинилося го­рініж.

— Що тут у цій халупі могли шукати? — дивувався Антек.

— Багато не говори. Шукай луску від набою.

Не минуло й трьох хвилин, як з’явився комендант Ґождзєвскі у супроводі ще одного поліцейського. Ввійшли вони рішучим швидким кроком, за секунду оглянули приміщення, і комендант запитав:

— А чим ви тут займаєтеся? Хто вона була така?

Обух пояснив:

— То була мати приватного детектива, який вистежував Томашевича з його коханкою. Також він проник був на віллу і поцупив записник, якого я вам віддав. Після того, як убили його, убивці прийшли сюди.

— Але я вам заборонив займатися Тимошевичем. Ви вже щось знайшли?

— Ні, — відповів Обух, ховаючи в кулаці луску від набою «маґнума».

— Гаразд. Тоді прошу на вихід. Розслідуванням вбивства займеться капрал Немет. А цей що тут робить? — кивнув на мене.

— Він знав її в обличчя. Ми привезли його на впізнання.

— Ну, то язда, — вказав на двері.

Ми покірно вийшли і сіли до авта. Антек повів машину, Обух вийняв зі сховку папку зі світлинами, які мені дав Кварцяний, і, можливо, всоте їх розглядав. Я не дивився на знимки, я дивився у вікно і думав про те, що варто десь заховати Емілію. З тією спритністю, з якою вбивці замітають сліди, вони рано чи пізно її вистежать.

— Ось, ось, що мене муляло, — проказав Обух, тарабанячи пальцями по знимці, на якій зафіксовано було Томаше­вича з Емілією в товаристві невідомого чоловіка — літнього лисого товстуна. Уся трійця сиділа за столиком на вулиці. На столику горнятка, таця з закускою і надпита пляшка горілки. Виглядало на дружню розмову. В руці в Томашевича були якісь папери, які він показував товстуну.

— Цікаво, хто це? — роздумував Обух. — Можливо, п’ятий акціонер? Фактично це єдине фото, де є ще хтось третій. Хо­ча... ні, не єдине. — Він перегорнув кілька карток і виловив ту, що шукав. — Глянь. Хіба це не той сам пан?

На фото Томашевич з дівчиною прогулювалися попід ручку в парку, за їхніми спинами на невеликій відстані йшов чоловік, схожий на товстуна.

— Можливо, це приятель, а можливо, й ворог Томашевича, — промовив Обух. — Не скидається на те, що він за ними стежить. Мабуть, щойно вони зустрілися, перебалакали і розійшлися. Тим більше, що на попередній знимці цілком мирно розмовляли. Цікаво, що за папери показував йому Томашевич.

— Можливо, це стосувалося шантажу.

— От і розпитай Емілію. Покажеш цю світлину. Вона мусила чути розмову. І ще одне... Сьогодні похорон Томашевича. Якраз за півгодини почнеться відспівування в капличці на Личакові.

— Це ти так натякаєш, аби я спершу туди пішов?

— Я не зможу. Моє начальство неодмінно буде. Не хотів би, щоб мене побачили. А преси там буде й так повно.

— Не люблю я ходити по похоронах.

— Нічого-нічого, може, побачиш когось цікавого.

Я, важко зітхнувши, змушений був погодитися.

В капличку я не потрапив, бо вона була напхана по вінця, ще й на вулиці зібрався доволі поважний тлум — хто з квітами, хто з вінками, а хто з фотоапаратами. Я привітався зі знайомими газетярами і став собі збоку. Неподалік біля чорного «форда» стояв шеф штабу контррозвідки Конарський в чорному плащі з піднятим коміром і в чорному капелюсі, насунутому на очі, що ховалися за чорними окулярами. Виглядало це кумедно, як в примітивному шпигунському фільмі. Я не міг стриматися, щоб не усміхнутися до нього привітно, але взаємності не помітив.

З каплички долинули звуки ударів — то забивали цвяхи в труну. Натовп захвилювався і розступився, пропускаючи тих, хто був усередині, — родичів, близьких і далеких, друзів, співробітників і, звісно, убиту горем вдову. Виглядала розкішно в чорній оксамитовій сукні і темно-синій пелерині, підбитій пу­хом. Чорна вуалька спадала на похилене обличчя. Руки в чорних рукавичках тримала зціплені перед собою. Далі винесли різьблену дорогу труну з горіхового дерева і понесли до катафалку, запряженого чвіркою огирів, що мали на

1 ... 34 35 36 ... 52
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нічний репортер», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Нічний репортер"