Читати книгу - "Нічний репортер"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Сліди вивели на двох циган. Награбоване вилучено.
Ґождзєвскі кивнув, обоє вийшли. Раптом задеренчав телефон. Обух, не зводячи з мене очей, простяг руку до слухавки.
— Говорить центральна стація поліційної служби, — голосно повідомив різкий жіночий голос. — На Городоцькій знайдено труп жінки літнього віку. Негайно виїжджайте.
— На Городоцькій... число... — занотовував Обух. — Там вже хтось є?
— Так, ми послали медика і фотографа.
— Гаразд. Зараз будемо.
— Отже, її вбили, — сказав я.
Обух стрепенувся:
— Кого вбили?
— Матір того нишпорки. Я бачив, як учора надвечір до неї пішли ті самі, що вбили Томашевича. І телефонував сюди, але ні з ким мене не могли зв’язати.
— Вчора був судний день. Всі були зайняті через тих студентів.
— А зараз теж зайняті? Біля університету лаштується бійка з ножами і ланцюгами.
— І біля Політехніки, і біля Академії ветеринарної медицини, і біля рільничої академії в Дублянах, і біля кількох гімназій... Ми не годні розірватися! Вони всюди! — Обух відчинив двері до сусіднього покою і гукнув: — Радомський! Гей, Радомський!
Секретарка від несподіванки підскочила на місці:
— Чого ви кричите? Навіжений! Антека нема.
— Як то нема? А де ж він?
— Пішов кави напитися.
— Ч-чорт! А не сказав куди?
— Сказав.
— То чого ж ви мені голову морочите?
— Я вам голову не морочу, а ви повинні зі мною ввічливіше розмовляти. Він за рогом на Романовича[70].
Обух вилетів на вулицю, дорогою волаючи, щоб вивели авто. Я подався за ним. В каварні за рогом і справді, перехилившись через ляду, залицявся до доньки каварника Радомський.
— Антку! — гаркнув Обух.
Той озирнувся все ще з солодкавою усмішкою, яка проте призначалася кралі.
— Що ся стрєсло? Викликають?
— Йо! Хутко розраховуйся і поїхали.
— А він що? — кивнув Антек на мене, вмощуючись в авті. — З нами?
— З нами, з нами. Він її останній живою бачив. Окрім, звісно, вбивць.
— О! Щось йому доволі часто вдається останнім когось побачити. Ото фортунить!
Біля будинку на подвір’ї крутилися лікар і фотограф, видно, вже з усім упоралися: один констатував смерть, другий наробив знимок.
— Ну, що там? — запитав Обух.
— Труп старої жінки, під вісімдесят. Вбита пострілом з револьвера через подушку. Куля пройшла через ліве око і вийшла з потилиці. Стріляли згори. Зараз її винесуть.
Двоє санітарів винесли на ношах тіло й зупинилися перед нами. Обух відгорнув простирадло. В розгаратаному обличчі старої годі було впізнати ту саму жінку, з якою я вчора розмовляв.
— То вона? — запитав мене Обух. Я кивнув.
— Забирайте її до авта, — сказав лікар санітарам, потім підняв капелюха: — Честь, панове, далі ваша робота.
Лікар і фотограф сіли в авто і від’їхали. Антек позіхав і кутався в плащ.
— Ну, що ж, — сказав Обух, — ходімо до хати.
В хаті, як і можна було передбачити, все опинилося горініж.
— Що тут у цій халупі могли шукати? — дивувався Антек.
— Багато не говори. Шукай луску від набою.
Не минуло й трьох хвилин, як з’явився комендант Ґождзєвскі у супроводі ще одного поліцейського. Ввійшли вони рішучим швидким кроком, за секунду оглянули приміщення, і комендант запитав:
— А чим ви тут займаєтеся? Хто вона була така?
Обух пояснив:
— То була мати приватного детектива, який вистежував Томашевича з його коханкою. Також він проник був на віллу і поцупив записник, якого я вам віддав. Після того, як убили його, убивці прийшли сюди.
— Але я вам заборонив займатися Тимошевичем. Ви вже щось знайшли?
— Ні, — відповів Обух, ховаючи в кулаці луску від набою «маґнума».
— Гаразд. Тоді прошу на вихід. Розслідуванням вбивства займеться капрал Немет. А цей що тут робить? — кивнув на мене.
— Він знав її в обличчя. Ми привезли його на впізнання.
— Ну, то язда, — вказав на двері.
Ми покірно вийшли і сіли до авта. Антек повів машину, Обух вийняв зі сховку папку зі світлинами, які мені дав Кварцяний, і, можливо, всоте їх розглядав. Я не дивився на знимки, я дивився у вікно і думав про те, що варто десь заховати Емілію. З тією спритністю, з якою вбивці замітають сліди, вони рано чи пізно її вистежать.
— Ось, ось, що мене муляло, — проказав Обух, тарабанячи пальцями по знимці, на якій зафіксовано було Томашевича з Емілією в товаристві невідомого чоловіка — літнього лисого товстуна. Уся трійця сиділа за столиком на вулиці. На столику горнятка, таця з закускою і надпита пляшка горілки. Виглядало на дружню розмову. В руці в Томашевича були якісь папери, які він показував товстуну.
— Цікаво, хто це? — роздумував Обух. — Можливо, п’ятий акціонер? Фактично це єдине фото, де є ще хтось третій. Хоча... ні, не єдине. — Він перегорнув кілька карток і виловив ту, що шукав. — Глянь. Хіба це не той сам пан?
На фото Томашевич з дівчиною прогулювалися попід ручку в парку, за їхніми спинами на невеликій відстані йшов чоловік, схожий на товстуна.
— Можливо, це приятель, а можливо, й ворог Томашевича, — промовив Обух. — Не скидається на те, що він за ними стежить. Мабуть, щойно вони зустрілися, перебалакали і розійшлися. Тим більше, що на попередній знимці цілком мирно розмовляли. Цікаво, що за папери показував йому Томашевич.
— Можливо, це стосувалося шантажу.
— От і розпитай Емілію. Покажеш цю світлину. Вона мусила чути розмову. І ще одне... Сьогодні похорон Томашевича. Якраз за півгодини почнеться відспівування в капличці на Личакові.
— Це ти так натякаєш, аби я спершу туди пішов?
— Я не зможу. Моє начальство неодмінно буде. Не хотів би, щоб мене побачили. А преси там буде й так повно.
— Не люблю я ходити по похоронах.
— Нічого-нічого, може, побачиш когось цікавого.
Я, важко зітхнувши, змушений був погодитися.
В капличку я не потрапив, бо вона була напхана по вінця, ще й на вулиці зібрався доволі поважний тлум — хто з квітами, хто з вінками, а хто з фотоапаратами. Я привітався зі знайомими газетярами і став собі збоку. Неподалік біля чорного «форда» стояв шеф штабу контррозвідки Конарський в чорному плащі з піднятим коміром і в чорному капелюсі, насунутому на очі, що ховалися за чорними окулярами. Виглядало це кумедно, як в примітивному шпигунському фільмі. Я не міг стриматися, щоб не усміхнутися до нього привітно, але взаємності не помітив.
З каплички долинули звуки ударів — то забивали цвяхи в труну. Натовп захвилювався і розступився, пропускаючи тих, хто був усередині, — родичів, близьких і далеких, друзів, співробітників і, звісно, убиту горем вдову. Виглядала розкішно в чорній оксамитовій сукні і темно-синій пелерині, підбитій пухом. Чорна вуалька спадала на похилене обличчя. Руки в чорних рукавичках тримала зціплені перед собою. Далі винесли різьблену дорогу труну з горіхового дерева і понесли до катафалку, запряженого чвіркою огирів, що мали на
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нічний репортер», після закриття браузера.