Читати книгу - "Нічний репортер"

— Пане Крилович, чи могли б ми з вами дискретно поговорити?

— А я маю вибір?

— Ні, — усміхнувся він. — Тоді пройдімо до мого авта.

Я слухняно пішов за ним, ми всілися на заднє сидження, і шеф контррозвідки втупив у мене свій пронизливий погляд, від якого втрачали свідомість всі шпигуни й резиденти. Але не я.

— Я бачу, — промовив він, — що комісар Обух дуже сприт­но викрутився. Щоб не підставляти себе, доручив вам збирати докази вбивства Томашевича.

— А є якісь сумніви щодо його вбивства?

— Скажу вам чесно — нема. Однак ми не хочемо поки що роздувати цю прикру історію. Томашевич нас цікавить з іншої причини. І причина ця — не його афери, махінації чи шантажі. Нас цікавлять його контакти з німцями і совєтами. Нас цікавить, що він їм намагався продати таке, за що вони готові були заплатити дуже поважні суми. Властиво, ми навіть знаємо, за що. Але не знаємо, де він це зберігав. Віллу і його помешкання ми обшукали. Також те помешкання, яке займала його коханка. Однак усе марно... Є чутка, що він мав ще одне помешкання. Ви чули про нього?

— Чув те саме, що й ви. Десь воно є, але ніхто не знає де.

— Ну чому ніхто? Хтось таки мусить знати. Ми не збираємося перешкоджати вам у вашому розслідуванні з благословення Обуха, бо ж кажу, не цікавить нас персона покійного. Але якби ви прочули щось про таємне помешкання, то просив би вас дати мені знати. Це справа державної ваги, — наголосив він.

— Чому б вам не сказати, про що мова?

— Це певні документи, за якими полюють німецька і совєтська розвідка. Більшого я вам не скажу. Цього достатньо.

— То от через що його було вбито? Через документи?

— Можливо... Можливо, хтось добивався, щоб він їх видав.

— А він їх не видав?

— Ні, бо німецькі й совєтські шпигуни все ще тут.

— То як можна було його вбивати?

— А його й не вбивали, — сказав він і з задоволенням спостерігав, яке це на мене справило враження.

— Як то?

— Він помер від серцевого нападу. Тоді вони вистрілили йому в рот і вклали в руку пістолет.

— Не бачу логіки...

— Логіка є. Припустимо, що хтось замовив його смерть. Але той, кому замовили, мав ще свій інтерес — добитися тих документів. Томашевич раптово помирає, документів вони з нього не вибили. А замовник, дізнавшись, що той помер на завал серця, може відмовитися платити. От вони й імітували наперед обумовлене самогубство. Тепер є логіка?

— Тепер є. Скажіть, то не ваші люди найняли Кварцяного знову стежити за Томашевичем?

Він глянув на мене здивовано.

— А хтось його найняв? Себто після того, як наймала Ірена?

— Так. Телефонічно.

— Ні, не ми, — похитав головою. — Можливо, німці, а мо­же, совєти. Щось назріває лихе. Мусимо пильнуватися.

— Буде війна? — запитав я те, що крутилося на язику в кожного львів’янина.

Він глянув на мене задумано й кивнув:

— Буде. Але, можливо, нас вона омине... Я ще побуду у Львові кілька днів. Ось мої телефони. Як будете мати щось цікаве, радо з вами зустрінуся.

2

Ніхто мені не відчинив. В хаті не було ні Емілії, ні її подруги. Обійшовши все довкола і позазиравши у вікна, я вже збирався йти, коли почув, що хтось мене гукає. Я озирнувся, з вікна сусіднього будинку махала мені старша пані. Я підійшов.

— Кого ви шукаєте? — запитала, роззирнувшись, стишеним голосом.

— Емілію.

— Тихо! Не так голосно. А вас як звати?

— Марком.

— Ходіть ближче. — Вона уважно роздивлялася мене, мовби звіряла з тим описом, який від когось отримала. — Ану повіджте мені, який вона мала халат, коли ви її вперше зувиділи?

— Китайський.

— І що там на ньому було?

— Сосни, хатинки, гори і тумани.

— Так є, — кивнула вона і зникла, а за мить простягла мені записку. — Вона вам ту всьо написала. Вчора пізно ввечері хтось ту приходив. Стукав у двері, в шиби. Вони не відчиняли. А нині рано зібралися і поїхали.

Я подякував. В записці була вказана адреса у Винниках.

То була стара хата, що вгрузла в землю по самі вікна. Діти бі­гали в запущеному саду, радісно чавлячи ногами зогнилі яблука і грушки, інколи вони слизькали, хапалися за гілки, щоб не впасти, і несамовито реготали. Зграї метеликів і мух зривалися з-під їхніх ніг. Обидві дівчини сиділи на лаві й теребили квасолю.

— Що сталося? — запитав я. — Вас сполохав нічний гість? Може, то був якийсь п’яниця.

— Ні, він так гидко шептав: «Еміліє, виходь!»... — відповіла настрашеним голосом Емілія. — То не був випадковий чоловік. Вони мене знайшли.

Я вийняв світлину і показав їй.

— Хто це?

Вона похитала головою.

— Я не знаю.

— Але ви пригадуєте цю зустріч?

— Пригадую. Він підсів до нас, і вони з Яськом про щось до­мовлялися. Я не второпала, про що. Говорили дуже тихо і лише натяками. Нічого конкретного. Янусь дав йому якісь папери... здається, то були вирізки з газети. Той їх оглянув і повернув.

— Більше ви його не бачили?

— Ще було раз у парку. Але вони тоді відійшли набік, я не чула розмови. Чула тільки, що тамтой був роздратований і голосно кляв.

— Стає небезпечно, — сказав я. — Детектива вбито. Його матір теж.

— Що ж буде зі мною?

— Нам тут довго лишатися не можна, — сказала її подруга. — То хата моєї бабці, тут давно ніхто не живе, і мені тут з дітьми нема як ховатися. Я без своєї швацької машинки не зароблю на молоко і хліб. Мені треба вернутися додому. Але ж не можу залишити Мілю саму.

Я хвильку подумав.

— Я можу забрати її до себе. Мене й так цілими днями не буває вдома. А вас завезу додому. Якщо хтось буде питати, скажете, що Емілія поїхала кудись на село.

Емілія дивилася на мене з подивом, але і з вдячністю. Спочатку я завіз на Замарстинів її подругу, а відтак ми поїхали до мене. Коли ми опинилися біля моєї брами, я подумав, що сторожу не конче знати про неї, і попросив дівчину зачекати, заки я поведу сторожа в підвал, щоб показати, де я начебто бачив щура. За той час вона повинна була піднятися на