Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Шенгенська історія. Литовський роман 📚 - Українською

Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Шенгенська історія. Литовський роман" автора Андрій Юрійович Курков. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 35 36 37 ... 193
Перейти на сторінку:
для спілкування і при цьому жодних питань пасажирам не задають. Голов­не — розповісти попутникові про себе і про свої проблеми, якщо такі існують. У Карла, схоже, проблем не було. І Кукутіс слухав його уважно, вдячний за те, що той зупинився і запропонував підвезти.

Спідометр на BMW Карла показував 170 км на годину. І попереду, і позаду їхали машини приблизно з такою ж швидкістю. Автобан раз по раз повертав то ліворуч, то праворуч.

— Коли в країні багато хороших доріг, люди рідко зупиняються, щоб роззирнутися довкола, — продовжив Карл після короткої паузи. — Всім просто хочеться якнайшвидше кудись доїхати...

— Угу, — кивнув Кукутіс. — Але ж автобан зовсім не прямий! Та й машини у вас, у Німеччині, добрячі. Майже не ламаються! А це, мабуть, призводить до безробіття серед автомеханіків!

Карл відірвав на мить погляд від дороги і зиркнув на пасажира дещо спантеличено. Помовчав із хвилину, потім знову кинув погляд на Кукутіса, але цього разу вже з посмішкою на обличчі.

— Ні, автомеханіки у нас всі при ділі! У нас же цими дорогами не тільки німецькі машини їздять! І французьких повно, і корейських... А декотрі німці зумисне російські «Лади» купують!

— Навіщо? — здивувався Кукутіс.

Німець стенув плечима.

— Мабуть, вирізнятися хочуть, — припустив він. І знову скосив цікавий погляд на мандрівника. — А ви, мабуть, не німець! Або не зовсім німець! Німецька мова у вас якась цікава!

— Так, — кивнув Кукутіс. — Я не зовсім німець. Я із Же­майтії.

— Жемайтія? — повторив Карл, прислухаючись до незнайомого слова. — Це країна?

— Це земля. Поряд зі Східною Пруссією.

— Східна Пруссія?! А хіба вона ще існує?

— Це як подивитися! — відповів Кукутіс. — Жемайтія також ніби й є, а ніби й немає. Але для мене, для жемайтійця, звісно ж, є. Гадаю, що і Східна Пруссія для східних пруссів існує, а для інших, може, й немає її більше! А ви, часом, не східний прусс? Хоча навряд чи... Тоді б ви не сумнівалися в її існуванні!

— Я? Я німець, — промовив замислено Карл.

— Німець — це за документами, як я — литовець! А глибше, під німцем у вас хто?

— Під німцем у мене шваб. По матері. А по батькові... Батько з Балтії був, Штральзунд, Пенемюнде, потім у Ростоці рибу ловив.

Кукутіс замовк, задумався. Опустив потилицю на підголівник зручного крісла. Захотілося подрімати.

Водій, кинувши на пасажира-попутника швидкий погляд, увімкнув радіо. У дорожній шум додалася класична музика. Скрипки невидимого оркестру заспівали, як зграйка солов’їв.

У Кукутіса кольнуло в серці. Десь у районі Парижа. Але кольнуло слабко. Раз кольнуло і заспокоїлося.

Отож думки Кукутіса не перейнялися сьогочасною географією болю. Думки Кукутіса натомість стали малювати йому сон.

— Йонасе! — гукнула хлопчика мама.

— Вітаутасе! — гукнула того ж хлопчика інша мама.

— Роландасе! — гукнула його третя.

А він, трирічний, стояв розгублено, переводячи погляд маленьких блакитних оченят із однієї мами на іншу, і раптом за їхніми спинами побачив ще одну маму, котра ще тільки збиралася вигукнути його ім’я. Розгубленість змінилася страхом, і хлопчик заплющив очі, повторюючи вголос, як заклинання: «Я не ваш, я свій власний! Я не Йонас, я не Роландас, я — Кукутіс!»

На губах дрімливого попутника водій помітив посмішку. І сам усміхнувся, заздрячи пасажиру.

Розділ 28. Анікщяй

На автовокзал Анікщяя Рената приїхала за півгодини до прибуття автобуса з Каунаса. Виїхала з хутора заздалегідь, аби не поспішати на засніженій дорозі. Але «фіатик» подолав зимову гравійку легше, ніж дівчина очікувала. Сам намацав колію під снігом і доплуганився до асфальту, по якому уже не один десяток машин ізранку проїхало, утрамбувавши сніг і позначивши край дороги. Далі вона їхала з тією ж черепашачою швидкістю, але набагато впевненіше. А коли припаркувалася, чай із малинового листя в термосі все ще був гарячим. І дівчина сиділа в машині, пила чай із металевої накривки термоса і дивилася на автобус, що набирав охочих їхати в Утену, ближнє містечко, що подекуди було більше схоже на справжнє місто, ніж сам Анікщяй, пишаючись найвищим у Литві костелом. Але якщо залізти на одну з його двох веж, то і дивитися особливо не було на що, крім звивистої «святої» річки Швентої.

Нарешті автобус на Утену поїхав, і після п’ятихвилинного затишшя на автовокзалі та його платформах замість звичних маленьких автобусиків до приземкуватого одноповерхового комплексу під’їхав білий «Неоплан».

Вітас вийшов одним із перших, а потім, коли водій відчинив нижнє багажне відділення, витягнув звідти дві чималі валізи і наплічник.

Рената вже бігла до нього. Вони поцілувалися і тільки потім привіталися.

— Поміститься в твоєму малюкові? — спитав прибулець, кивнувши поглядом на багаж.

— Якщо всередині не «чорні скриньки», то якось прилаштуємо!

Валізи виявилися неважкими. Рюкзак також особливо не тиснув на плечі Ренаті, котра зголосилася допомогти донести його до машини. Саме наплічник і помістився в багажник, зайнявши там майже все місце. Валізи не без зусиль Рената з Вітасом запхнули на заднє сидіння.

— Це все? — перепитав, визирнувши на шум у коридорі, дід Йонас.

— Ні, звісно, ні! — заперечив Вітас. — Це тільки одяг і комп’ю­тер. Меблі я квартирантам залишив, а решту своїх речей мамі відвіз. Вона на дачі сама живе, а там місця досить!

— Отже, з переїздом! — Йонас закивав цілком привітно. — Відзначати будемо?

Вітас запитально глянув на Ренату і тут же поліз у кишеню куртки, витягнув купюри — двісті літів, простягнув дідові.

— Це мій внесок на утримання будинку! — сказав.

Старий Йонас усміхнувся. Гроші взяв.

— Я думав, ти ще зеленець! — промовив. — А тепер бачу — дорослий і відповідальний! Ну, якщо будете святкувати — кличте! У вас стіл більший за мій!

Роззувшись і повісивши куртки в коридорі на вішаку, Рената і Вітас занесли речі в кімнату.

— Я тобі півшафи звільнила, — вона кивнула на відчинену шафу з десятком вільних дерев’яних «плічок», що висіли на перекладині.

Розібравшись із одягом, Вітас став шукати місце для свого ноутбука.

— Можеш поки обідній стіл використовувати, — підказала Рената.

— Я згодом нормальний робочий столик куплю, — пообіцяв Вітас, залишивши комп’ютер на кухні. — Святкову вечерю будемо влаштовувати? Твій дід начебто не проти!

— Певна річ, я приготую! — пообіцяла Рената.

Поки вона поралась біля плити, Вітас увімкнув комп’ютер і через модем заліз в інтернет.

— Щось у тебе мережа погано ловиться! Повільно! — поскаржився він.

— Тут треба мати терпіння, — Рената обернулася. — Тут

1 ... 35 36 37 ... 193
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шенгенська історія. Литовський роман», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Шенгенська історія. Литовський роман» жанру - 💙 Сучасна проза:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Шенгенська історія. Литовський роман"