Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

— Що дізнаємося? — здивувався Вітас. — А хто тобі сказав, що я хочу працювати у ветлікарні?

— Але ж працювати треба! — сказала дівчина ніжно, щоб не міг він відповісти на її слова різко. — Я ось собі також роботу шукаю.

— Не варто перейматися, — попросив її Вітас. — Якщо буде нормальний інтернет, я собі і так роботу знайду. А їздити в інше місто і сидіти там із хворими собаками та кішками з дев’ятої до шостої я не хочу!

Вечеряти зібралися за овальним столом. До вареної картоплі Рената нарізала шинки, поставила соління, на дошці — початий квадрат чорного литовського хліба, що не втратив ні свіжості, ні аромату зі Святвечора. Налила в склянки компоту.

— А щось міцніше є? — спитав Вітас сідаючи.

— У діда є, піди запроси його, заодно і попроси, щоб він бальзам прихопив!

Вітас повернувся зі старим Йонасом і з пляшкою подарованого старому минулого разу «Жальгіріса». Рената поглянула на діда весело — він зайшов у своєму улюбленому сірому костюмі, в старій, але випрасуваній зеленій сорочці з вертикальними синіми смужками, з темно-червоною краваткою. Строкатість сорочки та краватки порівняно зі сірістю костюма немов підказували, що все всередині Йонаса радіє, хоч він і намагається свою внутрішню радість утримати в рамках певних консервативних правил.

— Ти чого так вирядився? — не втрималася внучка.

— Ну, як же? Твій наречений у наш будинок переїхав! Хіба це не свято? До весілля вашого я можу й не дожити, зараз роками разом живуть і не вінчаються. А для мене це все одно, що на весілля прийти! Якщо ви не проти!

— Я не проти, — заявив Вітас. — Тоді й я причепурюся!

Він узяв із шафи свій костюм, сорочку і вийшов у спальню. Повернувся звідти вже зовсім інший — схожий на успішного адвоката — все з голочки і підкреслено дороге.

Рената ковзнула розгубленим поглядом по чоловіках, тоді підійшла до шафи, вийняла найкращу сукню — темно-синю з червоними квітами, черевички на високих підборах.

Картопля трохи охолола, але тепер вони сиділи справді як на весіллі. Тільки без гостей. Вітас розлив у чарочки бальзам. Дід Йонас витягнув і поклав поруч із виделкою праворуч від своєї глиняної миски окуляри з грубими лінзами.

— Ну що, злагода та любов? — спитав він, піднявши чарку.

Ренаті стало жарко. Якось дивно вона почувалася, ніби щось не так було цього вечора, ніби щось важливе вона пропустила, не зробила. Дівчина обернулася до Вітаса, ніби чекаючи на допомогу, підтримку чи підказку. Вітас не помітив у її погляді неспокою. Дивився на її вуста, що обернулися до нього. Нахилився до неї, поцілував. Підняв чарку, цокнувся з дідом і простягнув її Ренаті.

Весільна атмосфера, яку дід Йонас ще кілька разів спробував створити навколо вечері, не втримувалася. Вона вислизала, пропадала, як вода крізь сито. І звичайної бесіди підтримувати їм не вдалося, бо, здавалося, кожен про щось своє думав, і це «своє» не ставало спільним. Дід Йонас, коли скінчив говорити про весілля, згадав, що Барсас знову дуже млявим став, не їсть майже нічого. Вітас пообіцяв уранці обдивитися собаку. Рената вже вкотре про костел Святого Матаса згадала і сказала, що з однієї з його веж весь Анікщяй побачити можна. Сказала, а потім уявила собі вираз обличчя Вітаса, якщо він нічого цікавого з висоти вежі в їхньому містечку не побачить. Тільки Вітас, здавалося, був усім задоволений, на його щоках п’яний рум’янець від бальзаму запашів. Сам він тільки підтакував або показував свій інтерес до слів діда чи Ренати. Їв, пив. Може, і думав про щось, але ділитися думками не поспішав. Тільки за чаєм раптом згадав, що в його дідуся на хуторі завжди мед був. Дід був пасічником. Старий Йонас, почувши це, ожив, очі спалахнули.

— У мене також була пасіка, два десятки вуликів. Від мого батька Вітаса дісталася. Тільки згинули бджоли! Моя Северюте вмирала, і я не міг за ними доглядати, а в окрузі тоді саме бджолина хвороба завелася...

— Так, бджоли — це клопітно, — підтакнув Вітас. — А вашого батька, отже, також Вітасом звали?

— Так, як і тебе, — дід усміхнувся, забувши про давно загиблих бджіл. — Я син Вітаса, і ваші діти будуть дітьми Вітаса! Це добре!

У цей момент Вітас зауважив, що очі у Ренати зовсім не веселі і не радісні.

— Ти втомилася? — стурбувався він.

Дівчина кивнула.

— Ну, дякую! — старий Йонас піднявся з-за столу, взяв свої окуляри. — Я також втомився, піду відпочину!

Ліжко Ренати — старе, доволі широке — здалося Вітасу вузьким і тісним.

— Треба буде нове купити, — прошепотів він, притулившись до її теплого тіла.

— Ось заробиш і купиш! — прошепотіла вона у відповідь.

— Зароблю і куплю! — пообіцяв Вітас і припав до її вуст.

Теплий запах чужого тепла проник у ніздрі Ренати. Поцілунок, в який її «завів» Вітас, видався нескінченним і прагнув бути нескінченним. І запах Вітаса став раптом солодким, своїм, рідним.

«Моє «я» закінчилося», — пояснила раптом Рената чітку, вчасно вихоплену, думку.

Але проникнути глибше в мозок простій думці не вдалося: дівчина вже полинула в світ інших, безсловесних відчуттів і прагнень, що відключають мозок, — у світ, де слова стають музикою і втрачають своє словникове значення.

Розділ 29. Париж

Якби йшов дощ, вона б точно нізащо не погодилася йти до Пер-Лашез у вечірніх сутінках. Не тому, що боїться цвинтарів, а просто дивно і нерозумно гуляти з малюком у візочку не в просторому парку Бут Шомон неподалік від будинку, а тісними тротуарами у вуличному гаморі машин, які розвозять парижан по домівках після закінчення робочого дня. У цю пору року робочий день закінчується найтемнішого вечора.

Ґумові шини коліс візочка по-особливому шиплять на мокрому асфальті. Дощ ішов уночі й уранці, а вже вдень хмари покинули небо над містом, поступившись своїм місцем хмарам і розривам між ними, крізь які проглядала звична й яскрава небесна блакить.

Барбора зупинилася на пішохідному переході. Дочекалася зеленого сигналу. Пішла далі. Малюк у візочку спав. Він, мабуть, проспить усю дорогу до кладовища і назад. Ось уже і поворот на бульвар де Бельвіль, звідси до Пер-Лашез хвилин із п’ят­надцять.