Читати книгу - "Мама для Зефірки, Поліна Ендрі"

- Що я можу сказати, лада наша в дугу, вже не врятувати, а от на ньому пара подряпин виявляється. Свідомість втратив від шоку і пошкодив собі руки, і навіть жодного перелому. Уявляєш? - ділиться Ірка, радіючи як дитина. Я зараз розумію, що нерви мене виснажили до ручки, ледве зараз на ногах тримаюся. Навіть уявляти страшно, що зазнала Ірка.

Десь позаду лунає шум-гам і в повітря летить смачна лайка від Кирила.

- Що там у тебе відбувається? - підбирається Ірка. - Ти не одна?

- Ір...

- Я зрозуміла, не відволікатиму, - хитрим голоском воркує і я розумію, що вона почула голос Кирила через слухавку.

- Ірко, та ти все не так зрозуміла!

- Не виправдуйся, Синицина, - лукаво тягне подруга, посміюючись. - Бачила я краєм ока твого красеня. Щоправда, зі спини, але й так зрозуміло, жеребець ще той. Це батько тієї дівчинки, так?

- Ну... так, - видихаю я.

- Гаразд, все зрозуміла, стрес теж треба якось знімати.

- Іра! - моєму обуренню здається немає межі, а ця негідниця тільки сміється.

– Ні, ну а що? Я зі своїм Сергієм знаєш як стрес знімаю, ууух, зате як ефективно, і тобі теж раджу! Ой... мене тут Сергія кличе, вибач, Арін, тікаю. Якщо хочеш, завтра приїжджай, побалакаємо, і Сергію буде приємно, якщо відвідаєш.

- Про що мова, Ір? Звичайно навідаю, - тепло відгукуюсь я. Прощаюся з подругою, непомітно стираю маленьку сльозинку у куточку ока, почуваючи себе трохи спустошено. Напевно, ще не відійшла від шоку. Хоча повільними, вірними кроками приходжу до тями.

- Ну як? - лунає голос Кирила. Я обертаюся, бачачи похапцем складені книги у відкритому стелажі. Мабуть, зачепив ненароком.

- Все добре, відносно, - втомлено ділюся я. - Чоловікові її пощастило, а ось машину вже не врятувати. Але життя головніше.

- Згоден, - підтакує чоловік. - Знаєш, я радий, що все обійшлося, але все ж таки був би не проти повернутися до нашої розмови.

- Ось чорт... - З губ зривається нервовий смішок і я відчуваю жар у щоках, покусуючи губу. - То він таки був, так?

Кирило киває, підходячи ближче, хоча на обличчі його не бачу жодної краплі веселощів. І розумію, що та телефонна розмова все ж таки існує і мені не примарилося, як здавалося в маренні. Все-таки, в стані шоку ми можемо зробити і сказати багато речей, про деякі навіть потім не завжди згадаємо. Хто знає, якби не аварія, можливо, ця розмова навіть не відбулася б.

- Отже, про мізинець і рубець на спині... - з придихом вимовляє чоловік і я навіть не помітила, в який момент він опинився зовсім близько. - Як ти дізналася про це?

- Ти ... Ти ж ходив тут голий, в одних трусах! Забув? - нервово тицьнувши пальцем йому в груди, випалюю я. Чи то від нервів, чи то від простого хвилювання. Але незважаючи на це, зараз я тверезо міркую. Та він же роздягся при мені першої ж ночі! Мабуть, побачила все, що треба, мозок запам'ятав, от і вся магія. Ух, таке забудеш!

- Ти ж нічого не встигла побачити, одразу відвернулася. І тим більше ти не бачила мене оголеним зі спини. Так що справа не в цьому точно, - стоїть на своєму чоловік, буравлячи мене поглядом.

- Не знаю я, Господи. Досить! - я заплющуюсь і відвертаюся, прикладаючи пальці до скронь, мій голос раптом виходить низьким і слабким: - Припини, будь ласка. Мені недобре.

- Аріна? - тон чоловіка відразу змінюється на неспокійний. - Що таке?

– Голова болить, – тихо відповідаю.

- І часто у тебе таке? - Запитує, йдучи за мною по п'ятах, коли я плетуся на кухню за аптечкою.

- Що саме?

- Головні болі.

- Так, буває іноді, - рию в ящику, з неохотою відповідаючи. - У мене Ірка сама лікарка невролог, вона мені таблетки прописала. Зараз я знайду.

І справді знаходжу. Витягаю кругленький блістер, прокручую в руці, натискаю подушечкою пальця і... Він зникає у мене.

- Гей!

- Що це за пігулки?

- Яка різниця? - загальмовано усвідомлюю, потягнувшись за його рукою. – Дай сюди. Слухай, що на тебе найшло? - спантеличено питаю, коли Кирило веде руку, не дозволяючи забрати пігулки. Здається, я починаю злитися.

- Ці таблетки ж отрута у чистій формі, в курсі? - приголомшує мене. - А хоча, якби була в курсі, навряд чи їх приймала.

Кирило дивиться на мене суворо, зсунувши брови, я ж завмираю, широко відчинивши від здивування очі. Дивимось одне одному в очі, ніхто не ворушиться.

- Що за маячня, - нарешті фиркаю я.

- Маячня чи не маячня... Якщо хочеш, віддамо на експертизу.

Схоже, він цілком серйозний.

Я хитаю головою, відсуваючись, але Кирило не дає. Охоплює м'яко та наближає до себе.

- Що ти збираєшся зробити? - Мій голос надто очевидно запинається.

- Хочу поцілувати тебе... Ще раз, - шепоче Кирило, пускаючи тремтіння по всьому тілу.

Серце палко пульсує на ці слова.  Якимось чином воно все швидше розуміє, реагує, стискається в передчутті. Кирило повільно заправляє волосся мені за вухо, і я чую, як він шумно ковтає. А потім починає повільно нахилятись. Я здригаюся, відчувши нудотно-солодкий смак його губ. Ми ніби миттєво поміщаємось у якусь капсулу, окрему від світу. Кирило охоплює мою потилицю долонею і починає цілувати активніше. Я несвідомо посміхнулася, дивлячись на цей поцілунок як на своєрідний символ початку чогось нового. Чогось незвіданого і абсолютно незрозумілого, але такого теплого і зігріваючого тіло разом з душею. Ми, звичайно, ще не пара, але й друзями нас не назвеш... Все відбувалось надто стрімко і цей поцілунок наче став ще одним кроком далі. Мене це неймовірно злякало, але водночас заворожувало. Зі мною відбувається таке вперше в житті... Я ніби знову перенеслась у новорічну ніч, відчувши всі ті емоції ще раз. Відчувши заново і ще яскравіше, ніж тоді. Долоні чоловіка охоплюють мене, притискаючи вже до себе. Це протвережує мене і я відсторонююся, дивлячись у його очі. У них грають крихітні смішочки і якийсь маленький світлий промінчик щастя.

- Перестала?

– Що? - не розумію я.

- Голова боліти перестала? – усміхається він.