Читати книгу - "Дожени або зникни, Наталі Саксаганська"

 —  Привіт, Солю. Що робиш?  —  Почула за спиною голос Алекса. Дівчина стояла коло вікна, читаючи конспект. 

 —  Чекаю на Діну. 

 —   Які плани на вечір? 

 —  Сидіти вдома.

 —  Може зустрінемось? В мене є два білети в кіно. 

 —  Алексе, я планувала навчатися…

 —  Давай так, ти спочатку подумай, а потім даси відповідь, добре? 

 —  Добре. Але…

 —  Подумай, — не дав договорити, махнув рукою й пішов до аудиторії.

 —  Що хотів Алекс?  —  Підскочила Діна.

 —  Запрошував в кіно. 

 —  А він даремно часу не гає. Ставлю йому бал за рішучість. Я звісно планувала залишити його собі, але бачу, що ти прийшлась йому до вподоби. Отже, хапай його, поки я добра. 

 —  Ді, можеш собі забирати.

 —  Солю, ну справді, скільки можна? Сходи розважся. Начеб-то хлопець непоганий, ще й син якогось відомого лікаря. Раптом що такі звʼязки знадобляться,  —  засміялась. 

Вони піднялися по сходах та наткнулись на Тіма. Завжди привітний, він зупинився, щоб привітатися. Останнім часом вони мало бачилися, тому Діна дуже зраділа. Соля теж.

 —  О, привіт красуні. Як справи? 

 —  Привіт, Тіме. 

 —  Все добре. Ти як? 

Соля не відразу помітила Ореста, але вже за мить, за спиною Тіма, показався Левицький. Він порівнявся з другом. Соля відчула легке хвилювання. Він стояв мовчки, клацаючи щось в телефоні, не підводячи очей на дівчат.

 —  Солю, ти забула свій конспект, на підвіконні, ось  знайшов,  —  раптом підбіг Алекс. 

 —  А. Дякую. Зовсім з голови вилетіло.

Хлопець топтався на місці і нікуди не йшов. Наче приріс коло них.

Орест відірвався від айфона. Криво ухмильнувся. Він дивився на Алекса як на комаху, яку ось-ось розтопчуть кросівкою.

 —  Будь уважнішою, подружко,  —  нарешті промовив,  в його голосі відчувалися сотні голок.

 —  Дай пройти,  —  бурштинові очі враз потемніли, він двинувся вперед, задівши Алекса плечем. 

 —  Прошу,  —  буркнув хлопець.

 —  Не звертай уваги,  —  розвела руками Соля.

Згодом все стало на свої місця: день проходив як завжди. Ореста вона більше не бачила. Лекції змінювалися перервами. У холі серед шумного гомону й запаху кави збиралися веселою зграєю студенти. Вони травили анекдоти, а також ділилися враженнями від перших тижнів навчання. Соля мала гарний настрій і весело проводила час з усіма.

 —  Ти, Соломія?  —  До Соні звернулась дівчина, — тебе шукає кураторка, чекає в 111 кабінеті.

 —  Дивно,  —  здивувалася. 

 —  З тобою піти?  —  Запитала Діна. 

 —  Ні, чекай тут, я скоро повернусь. 

 —  Точно? 

 —  Сто відсотків,  —  Ді, я ж не маленька. 

Соломія спустилася на перший поверх, вона ще не всі вивчила кабінети, тому йшла, не поспішаючи, вдивляючись на номери на дверях.

 —  Іди-но сюди, подружко. 

Раптом звідкілясь взявся Орест. Він схопив за руку Солю, тягнучи за собою в пустий кабінет, глухе клацання, і він закрив двері зсередини.

 —  Що ти собі дозволяєш?  —   Крикнула.

 —  Ти спеціально мене з розуму зводиш?  —   Він зробив крок на неї. 

 — Ти про що?  —  Відступила. 

Серце шалено билося, у вухах пульсувало. 

 —  Про те що крутиш з тим довбнем. Алексом, чи як його там?  —  Знову зробив крок. 

 —  Це не твоє діло,  —  відступила і вперлася в парту. 

 —  Моє. 

Він схопив її руками за талію, підняв і посадив на парту.   «Блін, навіщо вона натягнула ту кляту спідницю» Закинув голову, вп'явся губами. Його аромат був скрізь: на її губах, на  шиї, у волоссі. 

Соля обм'якла. 

 —  Оресте, припини.

 —  Скажеш тобі не подобається?  —  Він ще міцніше притиснувся до неї. 

 —  Я не хочу тебе з ним бачити, зрозуміла?  —  Відсторонився на мить, глянув затуманеним поглядом, знову вп'явся.

Соля не відповіла на поцілунок, але й не змогла опиратись. Щось шалене відбувалося. Наче не з нею. Вона відчувала, як тепло розливається тілом. Але Орест був надто напористий, подекуди навіть грубим.

 —  Припини!  —   Відштовхнула його. Зіскочила з парти. Поправила спідницю. 

Орест, все ще важко дихаючи, примружився. 

 —  Ти хотіла дружити? Ну ось. Чим тобі не дружба? 

Соля спалахнула наче сірник. 

 —  Що з тобою?! Я тебе не впізнаю.

 —  Ти мене просто не знаєш. А я такий і є, я ж Левицький, не забувай,  —  обперся об парту, хижим поглядом свердлячи дівчину,  —  хочеш спокою? Щоб я Алекса коло тебе не бачив!!

Соломію накрило. Їй нестерпно хотілося поставити цього нахабу на місце! 

 —  А я Костенко,  і знаєш що це значить? Нічого мені вказувати, роблю що хочу! —   Вона відкрила двері, висковзнула, голосно грюкаючи дверима.