Читати книгу - "Битва королів"

— Без сумніву, все зміниться, коли ви сядете на престолі в Гаренхолі,— зронив Тиріон.

— Безперечно. Як скажете, може, мені запросити на службу оту вашу кухарку?

— І за менше спалахували війни,— сказав Тиріон, і вони обидва довго й голосно реготали.— А ви сміливий, коли згодилися взяти собі Гаренхол. Похмуре місце, а яке велетенське... дорого воно обходиться. А ще, подейкують, воно прокляте.

— Що мені — боятися купи каміння? — Джанос пирхнув на саму думку про це.— Кажете, я сміливий. І треба бути сміливим, щоб вивищитися. От як я. Аж до Гаренхолу, так! І чом би й ні? Ви ж розумієте. Ви теж, здається мені, сміливий. Може, і малий, а сміливий.

— Ви надто добрий до мене. Ще вина?

— Ні. Ні, справді, я... о боги милі, так! Чом би й ні? Сміливець п’є досхочу.

— Щира правда,— наповнив Тиріон кубок лорда Слінта по вінця.— Я переглядав список вояків, яких ви пропонуєте замість себе на пост командувача міської варти.

— Гарні хлопці. Добірні. Підійде будь-який з шістьох, але я б обрав Алара Діма. Він — моя права рука. Чудова людина. Віддана. Оберіть його — і не пошкодуєте. Якщо він сподобається королю.

— Певна річ,— Тиріон сьорбнув трохи вина.— Я думав про кандидатуру сера Джейсліна Байвотера. Він три роки був капітаном Брудної брами, і під час заколоту Балона Грейджоя виявив мужність. Король Роберт висвятив його в лицарі на Пайку. Але його чомусь немає у вашому переліку.

Зробивши великий ковток вина, Джанос Слінт якусь мить побовтав його в роті, перш ніж проковтнути.

— Байвотер. Ну... Хоробрий чолов’яга, понад усякий сумнів, однак... непохитний. Химерний він. Вояки його не люблять. А ще він каліка: втратив на Пайку руку, за що й отримав лицарство. Нерівноцінний обмін, скажу я вам,— руку на титул сера,— розсміявся він.— Сер Джейслін зависоко несе себе і свій гонор, ось що мені здається. Ліпше вам його лишити, де він є, міло... Тиріоне. А от Алар Дім — саме для вас.

— Мені казали, Діма на вулицях не люблять.

— Його бояться. А це краще.

— Щось я таке про нього чув... Якась прикрість у борделі?

— А, це! Не його провина, мілор... Тиріоне. Ні. Не хотів він ту жінку вбивати, вона сама. Казав же він їй відійти вбік, щоб він зміг виконати свій обов’язок.

— Та все ж... матері й діти... невже він не очікував, що вона спробує врятувати немовля? — усміхнувся Тиріон.— Скуштуйте сиру, чудово йде до вина. Скажіть мені, чому для такого прикрого завдання ви обрали саме Діма?

— Гарний командувач знає своїх людей, Тиріоне. У декого виходить ліпше одне, в декого — інше. А коли йдеться про немовля, яке ще за мамину цицю тримається, для такого потрібна особлива людина. Не кожен таке зможе. Навіть якщо мова про якусь повію та її виплодка.

— Можу собі уявити,— сказав Тиріон; з усього сказаного він почув тільки «якусь повію» й подумав про Шей, і ще про Тишу багато років тому, і про всіх жінок, яких усі роки він винагороджував своїм золотом і своїм сіменем.

Але Слінт, нічого не помічаючи, провадив.

— Жорстока людина для жорстокої справи — ось який Дім. Робить, як йому скажуть, і ніколи не нарікає,— вкраяв він собі скибку сиру.— Смачний. Гострий. Дайте мені гострий ніж і гострий сир — і я вже щасливий.

— Тіштеся, поки є змога,— знизав плечима Тиріон.— Приріччя в огні, король Ренлі в Небосаду... скоро доброго сиру й не знайдеш. То хто нацькував вас на байстрючку тої повії?

Лорд Джанос кинув на Тиріона підозрілий погляд, але зрештою розсміявся, змахнувши трикутничком сиру.

— А ви хитрун, Тиріоне. Гадали, мене можна обдурити? Вина й сиру замало, щоб розговорити Джаноса Слінта. Я пишаюся своєю стриманістю. Ніколи не питаю і ніколи потім не нарікаю, тільки не я.

— Як і Дім.

— Точно так. Зробіть його командувачем, коли я виїду в Гаренхол, і не пошкодуєте.

Тиріон відламав шматочок сиру. Той і справді був гострий, з бордовими прожилками,— добірний сир.

— Хай кого король нарече командувачем, я певен: нелегко йому буде вдягнути ваші лати. Лорд Мормонт зараз має таку саму біду.

Лорд Джанос здавався спантеличеним.

— Я думав, то леді. Леді Мормонт. Яка спить з ведмедями, ви ж про неї?

— Ні, я говорив про її брата. Про Джіора Мормонта, лорда-командувача Нічної варти. Коли я відвідав його на Стіні, він якось поскаржився, що непокоїться, чи вдасться йому знайти гарну людину на своє місце. Останнім часом Варта отримує дуже мало гідних вояків,— широко всміхнувся Тиріон.— Думаю, він би спав спокійніше, якби в нього був хтось на кшталт вас. Або ж мужнього Алара Діма.

— Ото вже ні! — розреготався лорд Джанос.

— Ми всі так думаємо,— сказав Тиріон,— та іноді життя робить неочікувані повороти. Згадайте Едарда Старка, мілорде. Не думаю, що він колись міг уявити, що його життя закінчиться на сходах Бейлорового септу.

— Атож, таке мало хто припускав,— хихикнув лорд Джанос.

Тиріон теж хихикнув.

— Шкода, що мене не було і я цього не бачив. Подейкують, навіть Вейрис здивувався.

Лорд Джанос так зареготав, що тельбухи затрусилися.

— Павук,— мовив він.— Кажуть, він усе знає. Ну що ж, цього він точно не знав.

— Та й звідки? — у Тиріоновому голосі з’явилися перші холодні нотки.— Це ж Вейрис переконував мою сестру, що Старка слід помилувати, якщо він згодиться вбратися в чорне.

— Га? — Джанос Слінт невпевнено кліпнув очима.

— Мою сестру Серсі,— повторив Тиріон з притиском — на той раз, якщо дурень мав якісь сумніви щодо того, про кого йдеться.— Королеву-регентшу.

— Так,— ковтнув Слінт.— Ви про це... ну, король наказав, мілорде. Сам король.

— Королю тринадцять років,— нагадав йому Тиріон.

— Все одно. Він король,— нахмурився він, і його щелепа затремтіла.— Владика Сімох Королівств.

— Ну, щонайменше одного-двох з них,— сказав Тиріон з кислою посмішкою.— Можна мені глянути на ваш спис?