Читати книгу - "Наздогнати щастя, Емілія Зінченко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Щойно сонце зійшло над містом, Надя не стала втрачати часу. Вона знов пішла на пошуки, поки В’язанко весь день лежав. Він нудився на тому прилавку серед забутих речей. Тут не було нічого цікавого, навіть поговорити ні з ким було. Горобці то прилітали, то відлітали, коти лякали, а мишей-знайомих більш ніде видно не було. Тож В’язанко просто вимився у ранковій росі, під’їв трохи крихт й знов поснув.
– Добридень! Я можу знов вигуляти Вашого песика, – бабця вирішила, що могла б знову заробити тридцять фунтів, взявши Медка.
– Добридень, – жінка досі колихала двох малих невгамовних немовлят. Вона зі складністю пригадала, хто така Надія, – Е, то Ви вчора вигулювали нашу собаку?
– Так, – нетерпляче відповіла бабця.
– Тоді не турбуйтесь, сьогодні в цьому нема потреби. Нашого Медка узяла інша жінка вигулювати.
Бабуся посумнішала, та не втрачала надії.
– А у Ваших сусідів часом нема собак?
– Є коти.
– Шкода.
– Що шкода?
– Нічого. Гарного дня, – бабця розвернулася й нервово почала шукати нового заробітку. Якби ж мишеня було зараз з нею, вона б так сильно не хвилювалася.
***
Мишеня вже не мало більше сил чекати й вирішило піти з прилавка. Як от, якийсь чоловік поклав на лаву смартфон, видно, загублений. В’язанко підбіг подивитися. Гаджет був непогано зарядженимй й працював. Тоді В’язанкові прийшла ідея, просто чудова ідея! На щастя, мишеня мало на бірці свого малого картуза бірку з номером телефону Наді. Він швидко набрав номер й подзвонив. От тільки бабця не чула дзвінка, вона була занадто стривожена. Мишеня не здавалося, й дзвонило раз за разом доки старенька не підняла слухавку
– Алло.
– Алло! – почувся знайомий голос, – Надіє, це я, В’язанко! Заберіть, мене, будь ласка! Пробачте мені, будь ласка! Я більше ніколи не губитимуся, чесне слово!
– Мишенятко? – Надія не вірила своїм вухам. Вона навіть присіла від подиву, – О як я рада тебе чути, мій маленький! Де ти?
– Чорт його знає. Тут будинки такі ж самі, як й усюди.
– А таблички з назвою вулиці ніде не бачиш?
– Бачу.
– То чого не прочитаєш назву?
– Далеко, – мишеня примружилося, – Вона поставлена біля метрополітену «Оксфорд-серкер», я туди навіть не доберуся.
– Де ти сказав?
– Біля метрополітену. Я ж наче чітко кажу.
– Оксфорд-серкер?
– Так. Ну, то що?
– Ти ж мій прекрасний дурбелик! Нікуди не йди, я зараз тебе заберу!
З цими словами Надія схопила перше ліпше таксі й поїхала.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Наздогнати щастя, Емілія Зінченко», після закриття браузера.