Книги Українською Мовою » 💛 Інше » Патерн, Володимир Львович Єшкілєв 📚 - Українською

Читати книгу - "Патерн, Володимир Львович Єшкілєв"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Патерн" автора Володимир Львович Єшкілєв. Жанр книги: 💛 Інше / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 35 36 37 ... 41
Перейти на сторінку:
— попередив Антон.

— Ви, Антоне Вікторовичу, так красиво про Мілу говорили... — Віра одним рішучим ковтком звільнила від буряківки свою склянку. — Мені аж самій померти захотілося, щоби і про мене так сказали.

— Не поспішай.

— Та я не поспішаю, просто кажу образно, — запевнила Віра й поставила склянку перед Стасом: — Ще.

— Поспішаєш, — похитав головою Антон.

— Ви про бухло? — Віра клацнула склянку нігтем. — Так це ж я вас наздоганяю.

— Навіщо?

— Аби попасти на вашу хвилю.

— Смішна.

— Я не смішна. Я проста. Я не Міла, яку в спецшколах навчали. Гімар цей гнійний, — Віра кивнула у бік відповідального робітника сцени, — про мене чисту правду сказав. Була мочалкою, батьки зробили мене по п’яні. Усе правильно. Пустое мєсто, машкой звать. І ніхто ніколи про мене так не скаже, як ви про жмурку ту драну сьогодні сказали. Ви ж мені вибачите, Антоне Вікторовичу, якщо я буду вашу Мілу ненаглядну жмуркою називати?

— Ні, не вибачу.

— Не вибачите? — Віра проковтнула ще пів склянки самогону. — А мені пох. Чесно. Я все одно вам скажу те, що хотіла. Ви ту павучиху так трагічно представили. Сказали, що ілюзій її, бідну, лишили, карту вона не ту витягла. Я просто ридаю. А ви знаєте, скількох наших дівок їхні вітчими та інші родичі по малолєтке на єлдак ставлять? І що, усі вони після цього починають із бандюками хороводити? Мамашками стають на порнохатах? Наркотою барижать?

— Бачу, ти інформована.

— Ви іншого не бачите, Антоне Вікторовичу. Розказати вам?

— Як хочеш. Але я не священник, а ти не на сповіді.

— Не на сповіді, точно. — Віра допила другу склянку. — Не буду я вам нічого розказувати. Бо ви несете себе високо, простих людей не помічаєте. За ніщо їх тримаєте, за бидло. Одне лише скажу. Танька наша — коблуха кончена, це стопудово, але з Христинки таке виростає сучище, що нехай Танька ховається. Христинка не лише такими, як ви, підітреться, але й Августина на нуль помножить. Прийде час, згадаєте мої слова.

Віра сповзла з барного стільця, обсмикнула спідницю, крутнула головою, наче когось шукаючи поглядом.

— Ти знаєш, хто Мілу вбив? — спитав Антон.

Не обертаючись Віра сказала:

— Знаю.

— Хто?

— Вам не треба.

Вона випростала спину й рушила в напрямі туалету.

Цієї миті в Антона завібрував смартфон. Він витягнув його з кишені й не відразу второпав, що це за «А» телефонує йому через телеґрам. Уже після того як вібрація згасла, він згадав, що в такий спосіб позначив номер Анжели N.

«А це вже цікаво», — вирішив він, натиснув на значок за слухавкою і за кілька секунд почув:

— Доброго вечора, Антоне.

— Доброго.

— Зручно говорити?

— Якщо чесно, не дуже.

— Вибачте.

— А ви хотіли поспілкуватися в телеґрамі?

— Ні.

— Особисто?

— Так, — підтвердила Анжела. — Але ми можемо відкласти на завтра.

— Не люблю відкладати, — сказав Антон. — Якщо вас не лякає пізня година, під’їжджайте до піраміди. Знаєте де?

— Знаю. Але мені знадобиться більше години.

— Годиться. Я б і сам до вас приїхав, але вже трохи...

— Я розумію, — запевнила Анжела. — Я зателефоную, коли буду на місці.

І відключилася.

— Моє шанування, — привітав Антона Гімар, підходячи до стійки. — Я на хвилинку, не буду вам набридати.

Він швидким поглядом пробіг шерегами пляшок, беззвучно порухав губами, відтак сказав Стасу:

— Я чув краєм вуха, що маєш міцне.

— Самогон.

— А щось більш шляхетне?

— Є добрий ром.

— Наливай, — кивнув Гімар і витягнув із кишені металеву фляжку. — Якщо до доброго рому домішати трохи моєї доброї настоянки, то вийде бомбезний «Міцний горішок».

— Горіхова настоянка? — поцікавився Стає, знімаючи з полиці пляшку «Plantation».

— Дуже помічна. Купа йоду.

Гімар змішав напої у склянці, спробував суміш, вдоволено гмикнув і поніс свій витвір до столу.

— Мутний чувак, — сказав Стас, дивлячись у спину робітникові. Тоді стишив голос: — А щодо Христини Віра має рацію.

— Заздриш? — Антон покрутив перед очима пусту склянку, примружився на замацане скло. — Кажеш, добрий ром?

— Фірма. Після віскі піде як цукерка.

— То наливай.

Антон випив рому й тільки тоді відчув приємну важкість, що розлилася всім його тілом. Завдяки теплому туману, що запанував у голові, панорама вечірки перетворилася на вінегрет із кольорових спалахів, людських переміщень та уривків музики.

Більшість учасників ще залишалася біля столів, але Марк із Христиною і ведуча з Олегом рушили на танцювальний майданчик.

Антон проводив поглядом Віру, яка повернулася з туалету та приєдналася до танцюючих.

«Що ж ти робиш? — запитав він себе. — Зараз зателефонує Анжела, а ти вже в дрова».

Він раптом згадав Мальту й засмаглу до чорноти Мілу. Того вечора вона відпрацювала на пілоні, а потім вони удвох танцювали до ранку. Спочатку в підсвічених фіолетовим нетрях нічного клубу, а потім на терасі, заставленій керамічними левами, плетеними кріслами та пальмами у велетенських піфосах.

Коли він повернувся до реальності, то виявив себе біля столу. Поряд весело щебетали дівчата-гримери, а трохи далі старий оператор, уже добре вмазаний і розпатланий, щось пристрасно доводив замисленому Назару.

Антон знайшов порожній келих, капнув на денце коньяку і сказав, звертаючись переважно до Назара:

— Я розумію, минуле має залишитися в минулому. Але я хочу сказати... Ми з Мілою вперше зустрілися багато років тому. На Мальті. Я тоді зайшов до нічного клубу, а вона саме закінчила відпрацьовувати на пілоні і йшла мені назустріч. Між столиками. Юна богиня, струнка, засмагла. І на ній не було нічого, окрім золотого ланцюжка на стегнах...

— Старий, це зайве, — поморщився Назар.

— Ні, не зайве, не перебивай... От я все думаю... Мені здається, що Міла не померла. Богині не помирають. Я думаю, що через багато років десь на якомусь острові, де тусують самі лише мільярдери, я її зустріну. I на ній знову не буде нічого, окрім тонкого золотого ланцюжка...

Він знову поринув у минуле. Вечір на Мальті тривав, гола Міла виходила із хвиль нічного моря, пісок липнув до тіла, мокре Мілине волосся лізло до рота, зеленкувата стяга гасила зірки на сході і відбивалася у вікнах високих готелів.

У наступному поверненні до реальності він знов

1 ... 35 36 37 ... 41
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Патерн, Володимир Львович Єшкілєв», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Патерн, Володимир Львович Єшкілєв"