Читати книгу - "Патерн, Володимир Львович Єшкілєв"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Спалахнуло світло. До пілона, розмахуючи смартфоном, вибіг Назар.
— Телефонував генеральний! — вигукнув він. — Аналітики щойно отримали результати вимірювань вечірнього прайму.
Він напружив голос для урочистої об’яви:
— Наш рейтинг зріс більш ніж удвічі!
Багатоголосий радісний галас відбився від вітрил
та арок високого склепіння, стрибнув до вищих поверхів піраміди.
Христина кинулася обнімати Марка, присутні аплодували.
Антон відчув нагальну потребу навідатися до туалету. Він ледве добіг до кабінки; випите за вечір почало вертатися нестримним брудним потоком. Спазми, що струшували шлунок, охопили його грудні м’язи, тоді дісталися горла. Якоїсь миті йому здалося, що він захлинеться блювотою, не доживе до того часу, коли зможе вдихнути рятівного повітря.
Спазми відпустили його так само раптово, як і схопили. Але він ще довго стояв, спираючись долонями на зливний бачок. Стояв, дихав, відхаркував липкий слиз.
Потім, коли дихання вирівнялося, Антон тремтячими пальцями витяг смартфон і перевірив вхідні на месенджерах. Нових дзвінків від Анжели не було.
Він ще зачекав, аби сповільнилося серцебиття і з обличчя збігло почервоніння. Відтак ретельно вмився і майже тверезим вийшов у коридор.
Він уже дістався до холу, коли почув щось на кшталт придушеного крику. Звук виходив із темряви, що панувала під широкими бетонними сходами.
Він збіг ними і заглянув до вузького простору, де хтось важко й уривчасто дихав. Антонові очі кілька секунд звикали до темряви. Потім він побачив на підлозі білу рукавичку, а трохи далі — дівчину-офіціантку, яка лежала під Гімаром, обхопивши відповідального робітника ногами. Її панчохи сповзли, відкривши тату з черепами. А може, то були не черепи, а венеційські маски або ж пики космічних прибульців, темрява не давала роздивитися детальніше. Тепер, зблизька, горлові звуки, якими дівчина заохочувала партнера, здавалися Антону не вигуками, а радше звіриним ричанням. Відповідальний робітник кохав офіціантку мовчки, із ритмічною невтомністю молотарки.
Антона парочка геть не помічала.
«Щастя, здоров’я», — подумки побажав він їм. І рушив назад.
І вже повертав до сходів, коли його погляд зачепився за щось неправильне. За невелике порушення тутешньої ощадливої геометрії, що визнавала лише прямі лінії та сувору одноманітність площин-вітрил. У дальньому кінці приміщення, біля скляних дверей, що вели до бічної галереї і далі до вантажних ліфтів, хтось чи то присів, чи то приліг просто на підлогу. А ще там щось блищало.
Антону здалося, що це Віра. Що це її біжутерія вловлює, збирає та віддзеркалює скупе світло, що сочиться з дверей холу.
«Круто бухнула», — подумки констатував він і рушив до скляних дверей.
Антон і сам не знав, навіщо йде до неї. Може, тому, що його зачепили її звинувачення. А може, й тому, що вона відповіла «знаю».
Він усвідомив, що помилився, лише за кілька кроків до скляних дверей. На підлозі лежала ведуча. У довгому золотавому платті вона здалась режисерові рибою, викладеною на магазинний прилавок. Безтямною рибою, яка вже не пручається, не шукає води, навіть не рухає зябрами. Він обійшов її по колу, обережно пересуваючи ноги і стримуючи дихання. Наче побоювався розбудити сплячу. Навіть у темряві було видно рану з вивернутими краями, яка тяглася від скроні жінки кудись за вухо. Кров, що витікала з неї, здавалася вугільно-чорною. Її було небагато. Акуратна загусла калюжка розміром із десертну тарілку.
Коли він майже замкнув коло, із-поза скляних дверей почувся механічний звук. Розчинилися двері ліфта. У прорізі окреслився прямокутник теплого світла. Антон глянув у глиб галереї і побачив невиразну, наче в дощовій накидці, постать, що виступила з мороку й ковзнула до оранжевого черева кабінки.
Він смикнув скляні двері, ті легко піддалися.
Поки він біг галереєю, двері ліфта зачинилися.
Червоний вогник почав перестрибувати позначками поверхів. Зупинився на шостому, передостанньому.
Антон спробував викликати другий ліфт і не одразу затямив, що той відключений. Тоді вибіг на сходи, що широкою спіраллю підіймалися до вищих поверхів. Біг щодуху, перестрибуючи через дві-три сходинки. На ходу прикинув: якщо вбивця не здогадається відразу з’їхати ліфтом униз, то він встигне його перехопити.
Найімовірніше.
На шостому поверсі був розташований офіс виставкового центру, якому належала пірамідальна споруда. А окрім офісу — ще кілька вузьких коридорів та технічних приміщень. Антон лише двічі заходив у справах до тамтешніх кабінетів, але пам’ять зберегла приблизне розташування шахти ліфта. Добігши до шостого, він виявив кабіну порожньою, обшукав коридори й оглядовий майданчик. Тоді двічі смикнув зачинені двері офіса.
Жодної живої душі. Лише шерхотіння нічних метеликів і червоний вогник відеокамери вгорі.
Залишався ще сьомий поверх, куди Антон ніколи не заглядав. Він витягнув із кишені смартфон і зателефонував Назару.
Той із півслова зрозумів ситуацію. Пообіцяв негайно викликати «швидку» та відправити охорону до верхніх поверхів.
Вимкнувши зв’язок, Антон зазирнув до напівтемної сходової клітки. Стрімкі металеві сходи вели до сьомого поверху. Він уже зрозумів, що іншого шляху туди немає, бо кінцева зупинка ліфту — на шостому. Якщо вбивця відчує себе в пастці, то спробує прорватися сходами.
«Яка в нього зброя? — міркував Антон. — Сокира з пожежного стенду? Гостра арматурина? Розбита пляшка?»
Про щось більш серйозне думати не хотілося.
Його тіньова особистість негайно вистромила холодні мацачки і порадила дочекатися охоронців. І додала до поради кілька невідпорних аргументів. Ще дві доби тому він би дослухався до її резонів. Але тепер у його вухах стояв крик натовпу, який радів оновленим рейтингам.
Переможний крик.
Обережно, присвічуючи ліхтариком смартфона, Антон рушив на сьомий. На саму вершину піраміди. Крок за кроком, сходинка за сходинкою. Піднімався обережно, сторожко дослухаючись: чи, бува, десь над головою, серед несучих конструкцій і вентиляційних коробів, не дихає вбивця. Шелестіли невидимі вентилятори. Десь неблизько — можливо, у сусідньому будинку, а може, й біля підніжжя піраміди — динаміки вихаркували танцювальну музичку разом із голосом, що співав про троянду та тюльпан. Метал під ногами виявився зрадливо дзвінким.
На останній чверті сходів Антон зупинився. Посвітив ліхтариком, оцінив ситуацію.
Сходова клітка закінчувалася квадратним прорізом просто в перекритті сьомого поверху. Металева драбина впиралася в край отвору. Антон вимкнув ліхтарик, одним стрибком подолав останні метри і вбіг — навіть не вбіг, а влетів — до просторої зали, накритої скляною пірамідальною стелею. Її суцільну порожнечу освітлював лише місяць. Його сріблясто-лимонний диск висів над верхівкою піраміди, наче осереддя злих сил.
Фінальний стрибок вдався Антонові лише частково. Він перечепився
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Патерн, Володимир Львович Єшкілєв», після закриття браузера.