Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк"

— Ясно… Піду, вдягнуся.

Андрій поставив чашку на підвіконня й вийшов.

За кілька хвилин вони повантажили ноші з Галою в «уазик» швидкої допомоги. «Видно, ровесник отого джгута, що луснув», — подумав Андрій. Перш ніж сісти в авто, Євген Павлович вийшов потиснути йому руку.

— Ще раз дякую за допомогу, — сказав він. — У вас чудове самовладання. І знаєте… Якщо хтось копає справу, то завжди знайдеться той, хто цього не хоче. Якщо ви розумієте, про що я.

— І ця справа — не виняток? — багатозначно запитав Андрій.

— Не виняток, — кивнув лікар.

Андрій мовчав, даючи йому змогу продовжити, але той заплигнув на водійське сидіння.

— І більше ви мені нічого не скажете? — не втримався Андрій.

Євген Павлович заперечно похитав головою.

— Мені ще тут жити. Якщо розумієте, про що я…

Розділ 18

Двері, що їх не можна відчиняти

Дільничний поліцейський Субота справляв враження типового телепня, хоча, мабуть, непоганого хлопаки. Загальну картину трохи псував відчутний амбре задавненого перегару. Вони удвох сіли в його припаркований біля брами медпункту старий «опель» (написи «поліція» з боків дільничний вочевидь власноруч вирізав із оракалу), і Субота раптом запитав:

— То хто ж вас направив, Андрій… Олександрович?

— Як це «хто»? — Андрій аж розгубився.

— Ну, оті… Посвідчення на відрядження у вас же є? І лист якийсь має бути…

«Має бути», — подумав Андрій, пригадавши свій дивний, сказати б, раптовий від’їзд.

— Зараз подивимося… — мовив він і розстібнув наплічник.

Щойно стара картонна течка опинилася на колінах, його знову охопило незбагненне відчуття сторонньої присутності — так, наче на задньому сидінні мовчки причаївся хтось іще. Якби цієї миті він подивився на Суботу, то помітив би, що дільничний, наче теж щось відчув і аж сполотнів. Поліцейський учепився пальцями в кермо так, аж побіліли нігті. Не зводячи погляду з картонної теки, він гучно втягнув носом повітря. Андрій узявся за зав’язки, та раптово відчуття присутності стало таке явне, що він не втримався й озирнувся, кинувши швидкий погляд на заднє сидіння. І лише тепер зауважив навіжений погляд дільничного.

— Що? — запитав Андрій. — Щось не так?

Субота звів погляд, наче допіру прокинувся.

— Нє… Та ви не шукайте зараз! Головне, що все є. А оформимо потім…

Він обернув ключ запалювання, й «опель» огидно зарипів стартером.

— Ви той-во… — Субота знову косо глянув на течку. — Що ви там нашому лікареві наговорили!

— Про що?

— Убивства якісь, зникнення… Ви де такого наслухалися?!

— Чекайте, — Андрій поплескав рукою по течці. — У мене всі матеріали на руках!

Субота спохмурнів і мовчки натиснув на газ. «Опель» смикнувся, нервово підстрибуючи у сніговій колії, аж Андрій змушений був ухопитися за ручку над головою, щоб не вгатитися об щось чолом.

— Матеріали в нього… — буркнув дільничний. — Ви про таємницю слідства щось узагалі чули, нє? Це раз. І два — ви неуважно читали.

— У якому сенсі — неуважно?

— У такому: дивлюся в книгу, бачу фігу! Всі, що зникали, знайшлися! Крім дитини…

— Тобто — знайшлися? Там же фото трупів!

— Да? — здавалося, що Субота здивований.

— Зараз покажу!

Андрій знову заходився розв’язувати теку, але Субота спритно поклав згори м’ясисту долоню. Його відстовбурчені вуха побуряковіли.

— Розберемся, — сказав він. — В отділєніє прийдете і розберемся…

Єдиний у Буськовому Саду готель виявився на відлюдді, неподалік цукрового заводу. Раніше він звався «Сяйво Жовтня», а зараз, унаслідок декомунізації, слово «жовтень» зняли. Відповідно, й сама гостинниця, не відстаючи від часу, перетворилася на готель. Перетворення, ясна річ, зачепило тільки вивіску, решта залишилася совєцькою — від високого столу адміністратора і до загального душу в кінці поверху (жіночий праворуч, чоловічий — ліворуч). Зате в небесно-синіх літерах над входом марксистсько-ленінської романтики не залишилось ані грама.

«Опель» зупинився посеред закрижанілого подвір’я, між довгою одноповерховою будівлею готелю й двоповерховим дерев’яним будинком — схоже, багатоквартирним, якщо, звісно, тут доречне слово «багато»: під’їзд був один, і навряд чи на поверсі було більше трьох квартир.

— Пічне опалення, чи що? — здивувався Андрій, кивнувши на дровітні під вікнами.

— У нас прогрес тільки до центральної площі добрався, — зауважив Субота. — Але п’ятиетажки — тільки для працівників заводу. Будущих. А тут із вигод цивілізації — тіки водопровод.

Якась жінка, показавшись на дерев’яному ґанку єдиного під’їзду, гидливо кривлячись, линула в найближчу кучугуру відро коричневої гиді й квапливо повернулася всередину.

— Учительський дом, — зауважив Субота.

— Але ж це було… — невпевнено почав був Андрій.

— Воно саме! Кажу ж тобі — тіки водопровод! Усе остальне надворі або — у відро. У гостинниці, кстаті, така ж сістєма. Але там хоча б бойлер стоїть.

— Бойлер? — Андрій досі думав про коричневу гидь, яку жінка вилила просто під вікна.

— І душова! — кивнув Субота. — Якщо по-маленькому, — дуже вдобно!

Вони вилізли з «опеля», й Субота відчинив перед Андрієм рипучі двері готелю.

— Ласкаво просим, як ото кажуть! Бідненько, але чистенько! Як у Нью-Йорку, тільки асфальт то́нкий! — він реготнув, либонь, дуже втішений цим бородатим дотепом.

— Послухай, — не стримався Андрій. — Я не розумію: а чого ж вона під вікно вилила оте-о…

— Так за ніч однак усе снігом засипле! Тут усі так роблять.

— А навесні?

— Весною все дощем змиває. У нас під селищем — старі каменярні. Краще любої каналізації!

— Але ж не за один день змиває, чи як?

— Ну… — Субота скривився. — Так а скільки там тієї весни! Заходь уже, тепло випускаєш!

Готель «Сяйво» зустрів їх тишею й легким ароматом оліфи від нещодавно пофарбованої дерев’яної підлоги. Нічого, що б нагадувало фоє, тут не було. Конторка адміністратора, покликана перетворити коридор на справжню рецепцію, лише звужувала і так вузький прохід. За стійкою було порожньо. На ній стояв перекидний календар, де ще був червень, і латунний настільний дзвінок для виклику портьє — круглий, із ґудзиком згори, цілком звичний у справжніх готелях, але в цьому ведмежому куті він мав цілком дикий вигляд. Але що по-справжньому привернуло Андрієву увагу, то це чорна латунна жаба, яка наче вилізла погрітися на круглявий бік дзвінка.

— Ух ти… — Андрій нахилився, щоб краще роздивитися, й обережно провів по ній пальцем.

Не було жодних сумнівів — чорна жаба до останньої металевої бородавки була така ж, як брошка в черниці і браслет у бармена.

— А ця жаба… Вона щось означає? Я вже таку бачив…

— Жаба означає жаба! — Субота знову реготнув, даючи на здогад, що пожартував. — Борисович откудась притарабанив.

Андрієві вчулося у його запалі щось напускне.

— А Борисович ваш — селищний голова? — запитав він.

— Борисович — наше все!

Субота натиснув