Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

Він лежав голий на шовкових туго натягнутих простирадлах. Одна рука під подушкою, друга звисає з ліжка. 

Знову в чужому тілі. 

Густе чорне волосся на грудях. Родима пляма на лікті. Тугий прес — чоловік був немолодий, але доглядав за собою. Золотий перстень із зеленим каменем на середньому пальці. 

Щільні оливкові штори були посаджені в раму з сонячного світла. На стелі блимали спроектовані годинником цифри: 8:00. На тумбочці біля ліжка — планшет, годинник і пульт. У стіну вмонтований телевізор. Якби не килим із високим ворсом на підлозі, обстановку в кімнаті можна було би вважати невибагливою. Це гостьова кімната — послужливо підказала Едемові чужа пам’ять. Він перевернувся на другий бік. 

Поруч із ним на ліжку завбільшки з континент, розсипавши по подушці чорне, як безмісячна ніч, волосся, спала дівчина. Стиснуте між ніг простирадло доходило до підборіддя, приховуючи груди, але дозволяючи спостерігати за дражливими вигинами широких стегон. Нижня її губа була випнута, як в ображеної дитини. На стегні брюнетки лежала жіноча рука. Едем обіперся на лікоть і роздивився другу дівчину. Піщане волосся, засмагле тіло, діамантові сережки, на повіках ще залишалися блискітки від нашвидкуруч змитого макіяжу. 

Едем схопив зі столу планшет. Із чорного дзеркала дивилося відображення Віктора Шевченка. 

Фінансиста, спортсмена і мільярдера. 

Джин знову виявився порядним у своєму виборі, помістивши Едема не просто в тіло дуже заможної людини, а в найменш одіозного представника першої двадцятки українського «Форбса». 

Фінансові можливості, з якими можна реалізувати найсміливіші фантазії й час до півночі — ось що було в Едема сьогодні. Та коли брюнетка прокинулася й потягнулася до нього, він зрозумів, що найближчу годину проведе в ліжку. 

*** 

— Непоганий початок, чи не так? — реготнув, проступивши в дзеркалі, Саатчі. 

Обгорнувшись жовтим рушником, Едем приводив себе до ладу після душу. Від несподіванки він випустив з рук гребінця. 

— Я тепер до кінця життя боятимуся дзеркал, — констатував він без будь-якого роздратування. 

— Та скільки там того життя зосталося, — джин був одягнений у сорочку кольору хакі. — Погодься, мій вибір багатія хороший? Майже мільярдер, майже геній і майже філантроп. Людина-«майже». Ти знав, що твій статок оцінюють у 960 мільйонів? 

Едему довелося розчісуватися наосліп. Раптом у руках Саатчі теж з’явився гребінець, і він почав повторювати рухи Едема. 

— Це вони не знають про офшори, — відповів Едем, і Саатчі знову коротко реготнув. 

— Незвичайні відчуття, правда ж? Ще мить тому ти й сам нічого не знав про офшори Віктора Шевченка, але пам’ять послужливо видала. 

Едем узяв зубну щітку. 

— Кава з вершками, сказав ти. Я — кава, а мої вершки сьогодні — мільйонер Шевченко. Та ця метафора не пояснює, як ми впливаємо один на одного. Якої миті те, що не мало для мене значення, раптом стає важливим? Чи міг я вчора ухвалити рішення, якого б зроду не ухвалив Міцний? Чи можу я нині ухвалити рішення, якого б не ухвалив, аби був самим собою? 

Саатчі викинув гребінця, і в його руках з’явилася машинка для стрижки. Прилад задзижчав. Дивлячись в Едема, як у відображення, Саатчі заходився виголювати свої скроні. 

— А як на мене, то кава з вершками — достатньо повна метафора, щоб усе пояснити. Простий приклад. От ти чистиш зуби — для кого? Ти пробудеш у цьому тілі один день. Бо ти не чорна кава, у тобі вершки з високим вмістом жирів, — Саатчі почав кривлятися, намагаючись машинкою виголити волосся в носі. Вона заторохтіла, наче між леза потрапило щось надто жорстке, і вмовкла. Саатчі викинув машинку, і в його руці виникла зубна щітка з гуталіном. — Іноді я дивуюся, які ви, люди, однакові. Різниця тільки в дрібницях, які ви роздмухуєте в слона. 

— Повна маячня! — заперечив Едем. — Люди різні. Дай трьом рушницю: один сховає її під ліжко, другий вирушить на полювання, а третій чекатиме в засаді другого, щоб забрати його здобич. Це не дрібниці. 

— З нас двох людина — ти, тобі видніше, — Саатчі всміхнувся, показавши почорнілі зуби. — Розкажи мені про людські плани на сьогодні. 

Едем сплюнув і поставив щітку на місце. 

— Планів немає, — зізнався він. — Треба було взяти в тебе бодай день фори, щоб просто подумати, чим я можу зайнятися в нових іпостасях. 

— Ох, аби ж ви, люди, ще вміли по-справжньому планувати, — Саатчі теж пустив чорну слину собі під ноги. — У чому ви майстри, так це в створенні повітряних замків. І тільки тоді замок у вас не виходить, коли вам кажуть: можеш мріяти про що завгодно, а я втілю твої мрії в життя. Отут-то замість палацу з кришталевими стінами з’являється сарай із глини. А хочеш, — джин раптом пожвавішав, — підкажу тобі кілька чудових ідей? Натомість попрошу лише п’ять хвилин. 

— П’ять хвилин? 

— Один із днів, що тобі зосталися, я закінчу на п’ять хвилин раніше. 

Саатчі плеснув у долоні й постав у білому фраку з чорною квіткою в петлиці. 

— Це дуже хороші ідеї, — запевнив він. 

— Угода з невідомою змінною? Віктор Шевченко не припустився б такої помилки, — відповів Едем, і Саатчі нечутно йому поаплодував. — Сьогодні я людина з майже безмежними можливостями — упораюся самостійно. Цей день не буде схожим на вчорашній. Настав час запитати, чого хочу я сам. Ніяких, заборон і дурнуватих зустрічей. Ніяких тупих викрадень. Якщо секс, то з двома одразу; якщо їзда — під сто вісімдесят; якщо витрачатися, то мільйонами. 

Саатчі театрально роззявив рота. Квітка в петлиці згоріла на попіл, і її звіяло невидимим вітром. Джин стулив рота і прикусив ніготь на мізинці. 

— Чого ж я відразу не здогадався? Це зізнання Інари так тебе розлютило. 

— Не твоє діло, — Едем пожбурив мокрого рушника в кошик. 

— Ну тоді ось тобі безкоштовна порада. Без будь-яких угод, — сказав Саатчі йому вслід. — Спитай в Інари, про чиє блискуче майбутнє вона хвилювалася, коли п’ятнадцять років тому вирішила за вас двох зробити аборт? 

Едем одягнувся в легкі полотняні штани, кросівки, футболку й худі, і вирушив у їдальню. Сто дванадцять кроків од гардеробної. Віктор Шевченко вигадав, як зробити цей шлях довшим. Свій маєток він прикрасив особистими фотографіями: на фотопапері, картоні, полотні, склі, алюмінії й навіть на вазі. 

«Спитай в Інари», — сказав джин Едемові. 

У зимовому саду були зібрані краєвиди та міські пейзажі, кожен із яких мав для Шевченка особливе значення.