Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

Ось палац Парламенту в Бухаресті — побачивши його вперше, Шевченко опустився на землю й просидів так, допоки ноги не отерпли. Ця будівля здалася йому міражем у пустелі. Він повісив це фото як нагадування про те, що віра в крайнощі — завжди самообман. 

Ось фото продавця хот-догів на Волл-стріт, який може до старості продавати сосиски по два долари мільйонерам, але так і не наблизитися до успіху. 

Ось краєвид, що відкривається з вершини Демерджі. Їх було троє друзів під час першого сходження, вони долали пагорб за пагорбом, і за кожним незмінно виростав наступний. Здавалося, їм вочевидь показують, що таке — нескінченність. Жоден із них не скиглив, жоден не пропонував обійти. Вершина постала раптово, за черговим пагорбом, як гідна винагорода для тих, хто не виявив слабкості. Фото залишилося на пам’ять про дружбу, якої давно вже нема, адже вершини в житті кожного виявилися свої. 

«Спитай в Інари». 

Дитяча частина будинку. Настільний футбол. Дошка для малювання — червоним маркером син залишив на ній написи грецькою. І світлини всі дитячі, за винятком однієї: Віктор Шевченко обіперся на старий білий автомобіль із сірими дверцятами. Дізнавшись, що в них буде дитина, майбутній мільярдер пообіцяв собі не забирати дружину з пологового будинку на таксі. Працював у дві зміни, назбирав на перефарбований фольксваген із нерідними дверима, а повернувшись із авторинку, показав дружині ключі від авто й заявив: він кидає постійну роботу й починає працювати на себе. Невчасно? Та ніколи не буде вчасно. Без стартового капіталу? Та ніколи його не накопичити такими темпами. А машина, як корова в селі, не дасть померти з голоду. 

Ось його мати годує онука. А сам Віктор стоїть віддалік, спостерігає за обома й, певно, насолоджується тим, що, ставши батьком, він усвідомив себе й сином своєї матері. 

Ось фото першої дружини за кухонною плитою. Лице її губиться за парою з каструлі, спідниця в борошні. Старший син — за столом, тягне до рота шматок тіста. Вікторові вартувало чималих нервів і харизми переконати другу дружину, що ця фотографія цінна для нього саме через дитину. 

Ось молодший син біжить по лінії прибою з пластмасовою лопаткою в руці, а донька в купальнику з фіолетовими квіточками застигла по коліна в воді, боячись пірнути. Миті справжнього щастя. 

Треба отримати відповідь від Інари, сказав джин. 

Широкі сходи з мармуровими перилами. Тут, звичайно, усе про головну справу його життя — бізнес. Від фото з автопарком броньованих «Хаммерів», які він придбав для передової, до натюрморту з пляшкою вина, купленою на першу зароблену тисячу. 

Ось фотографія з Гуру — Віктор волів називати наставника Сергія Авраамовича саме так. Людина, яка зробила його тим, ким він став. «Чим я можу віддячити вам за все, що ви зробили?» — спитав його Віктор, уже знаючи, що Гуру з’їдає рак. «Я не марно витратив на тебе час — це і є найкраща подяка», — відповів той. 

Ось Віктор пильно дивиться на фотографа, обіпершись на край басейну. Плавання — це не його хобі, як часом пишуть у журналах. Хобі — це фотографування і благодійність. А спорт — це частина бізнесу. Будівництво великої імперії починається передусім із будівництва себе і утвердження приватної території. 

На стіні ще залишилося одне вільне місце з порожньою рамкою. Колись у ній буде ілюстрація чогось важливого, але чого саме, Віктор ще не знає. 

Нарешті їдальня. 

Тут тільки одна світлина — матері Віктора Шевченка, зроблена за рік до її смерті. Гострий погляд сильної жінки, яка зуміла самотужки виховати одного з найуспішніших людей у країні. «Життя не прощає слабкості, а отже, й ми не повинні», — казала вона. І позує вона на фото так, ніби збирається прожити тисячу років. 

* * * 

За довгим столом на дванадцять осіб було сервіровано лише два місця. Помічниця Шевченка Іванка колупалася в яєчні й водночас у макбуку. Якось вона залишилася ночувати в кімнаті для гостей у протилежному крилі будинку, та так там і оселилася. Дружина Віктора Шевченка, яка тиждень тому поїхала з дітьми за кордон, до Іванки не ревнувала — молода помічниця не приховувала, що надає перевагу жінкам. 

Ні, Едем не думатиме про те, що сталося п’ятнадцять років тому. Думки про минуле не отруять йому дні, заради яких він продав душу. Сьогодні він — Віктор Шевченко, людина-«майже», і він має напитися з цієї чаші сповна. 

Нечутно працювали три телевізори, на двох екранах — світові фінансові новини, на третьому — українські. Кухар Лука в білій бандані гострив ножа об край тарілки. Готуватиме він теж тут — Шевченкові подобалося, щоб у їдальні пахло їжею, тому витяжку вмикали тільки перед сімейним обідом, тобто досить рідко. Біля виходу на терасу спостерігав за всім, що відбувається надворі, дворецький. Його легкі чорні туфлі були начищені так, що можна шукати під диваном загублену запонку не підсвічуючи ліхтариком. 

— Луко, мені на сніданок щось легеньке — я збираюся на пробіжку. Григорію, покличте дівчат — нехай складуть нам компанію, — Едем роздавав вказівки легко, як справжній господар. — Іванко, є щось кумедне на ранок? 

Іванка говорила тихо, і Едем сів навпроти, щоб не пропустити сказаного. 

— Акції «Трістар Сек’юрітіс» упали через помилку, уявляєте. Замість того, щоб видати співробітникам по тисячі доларів дивідендів за акцію, вони видали по тисячі акцій. Поки помітили помилку й заблокували операції, шістнадцять співробітників уже встигли продати свої папери. Потім на ринку дізналися про акції-привиди, і за шість хвилин їхня вартість знизилася на одинадцять пунктів. Але до кінця торгів вони виростуть пунктів на п’ять, я впевнена. 

— Якщо впевнена, спробуй себе в ролі бика. 

— Заробити на чужому нещасті? Дякую, це ваша парафія. Щодо повідомлень за ніч. Ваша дружина просила залишити джет ще на день — їй необхідно злітати на виставку в Мілан. 

Едем кивнув. Літак йому не потрібен — він не збирався витрачати сьогоднішній день на перельоти будь-куди. 

— Телефонували від Сергія Хижняка. Запрошують на зустріч о шостій вечора. Хижняк хоче продати «Три кити». 

Едем присвиснув. «Три кити» — комплекс із трьох офісних і розважальних споруд у центральній частині столиці. Схоже, Хижняк вирішив остаточно вивести свій бізнес із України, якщо слідом за іншою власністю продає й діамант у своїй короні. 

— До чого тут я і нерухомість? 

— Ні до чого. Вони дзвонили всім,