Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

Іванка доїла яєчню й поклала брудну тарілку в посудомийну машину — вдома вона здебільшого прибирала за собою. 

— Сто п’ятдесят мільйонів — це мало? — замислився Едем. 

— Можу дізнатися, якщо треба, але, наприклад, «Гулівер» оцінювали в двісті. Однак важливіше дізнатися, чому близький до президента бізнесмен настільки швидко хоче покинути країну. Те, що президента не оберуть на другий термін, не новина. Значить, Хижняк очікує погроз із боку наступників? Варто б сходити на зустріч і спробувати щось з’ясувати. 

— Не сьогодні, — відповів Едем, і Іванка застукала нігтями по клавіатурі. — Сьогодні — жодних справ. Скасуй усі зустрічі. 

— Скасувати все, — мрійливо сказала вона самій собі. 

Кухар саме власноруч подав господареві дому тарілку з яйцем-пашот, сиром, помідорами та зеленню, коли в їдальню сміючись забігли брюнетка та дівчина з піщаним волоссям — Едем упіймав себе на думці, що не знає їхніх імен. Брюнетка, перегнавши подругу, сіла на стілець ліворуч від Едема й показала язика блондинці. Та пожбурила в неї оливкою, яка, відскочивши, вдарила по кришці ноутбука. Іванка здригнулася й, прихопивши ноутбук та чашку, пересіла за барну стійку, ближче до кухні. 

— Яйце Міцного, — брюнетка вказала пальцем на тарілку Едема й залилася сміхом. 

— Що? — здивувався той. 

— Це новий мем у соцмережах, — дівчина з піщаним волоссям спробувала пустити ложкою сонячного зайчика. — Міцний, як_яйця_Міцного, або просто хештег яйця_Міцного. Знаєш гурт «Часу немає»? 

— Я знаю, хто такий Міцний. Але до чого тут його яйця? 

— Він учора в ефірі зізнався, що вкрав пісню у друга. Красти недобре, але це ж Міцний. До того ж, ніхто не змушував його зізнаватися. Сміливий учинок. 

— Учинок чоловіка з яйцями, — додала брюнетка. — Але не з такими, звісно, — і коли кухар поставив перед нею тарілку, вона знову залилася сміхом. 

Лера й Оленка — раптом згадав Едем імена дівчат. Їхній настрій передався і йому. Він розсміявся. 

— Запитання на засипку. Що б ви зробили, аби у вас на один день з’явився мільярд? 

Запитання сподобалося дівчатам. 

— Мені б вистачило й мільйона. Я б сіла на свій літак, — мрійливо сказала Лера, — поснідала б у Лондоні з Бекхемом, англійський сніданок, усе пристойно. Зайшла б у кілька крамниць. Потім трохи полежала б на пляжі Лазурного берега. Залетіла би по шоколадки до Швейцарії, а потім — в Амстердам. Пропустила би парочку косячків і заїла би шоколадкою. Покаталась би Венецією на гондолі. І, звісно, щоб Ерос Рамазотті при цьому заспівав мені два-три сонети. Повечеряла б у ресторані на Ейфелевій вежі — устриці та шампанське. Ну й насамкінець відвідала б найбільше казино в Монако й поставила б залишок грошей на червоне. 

— А я б зайнялася благодійністю, — сказала Оленка. — Відкрила би школу для розумних дівчаток. Побудувала би притулок для покинутих тварин. Створила б юридичну компанію, яка безкоштовно допомагала би боротися з домашнім насиллям. Організувала би центр моди, в якому відбуватимуться покази кращих колекцій Європи. І другий — арт-центр, певно, теж. Створила би фонд для підтримки жінок, які служать у війську, та їхніх дітей, якщо, не дай Боже, зостануться без мами. Ну і ще, у вільний час вела б свою програму про гарний смак. 

— Боже, про що ти думав, створюючи нарощене волосся, шеллак і інстаграмниць, у яких проблеми або з логістикою, або з таймінгом, — пробурмотіла собі під носа Іванка. 

Едем узяв чашку й пересів до неї за барну стійку. 

— Іванко, а ти? 

Вона вдала, ніби її відривають від цікавезного світу фінансової аналітики. 

— Купила б вудку. 

— Що? 

— Вклала б гроші так, щоб відсотки від них щороку йшли на добро. Два відсотки від мільярда — це двадцять мільйонів на рік. Ця вудочка могла б ловити від цього дня і якщо не до безконечності, то до найближчого світового катаклізму. 

Кава трохи гірчила — Віктор Шевченко полюбляв саме таку. Едем скривився й попросив кухаря заварити чай. 

— А для себе? 

Іванка знову вдала, що занурилася у світ фінансів, і Едем постукав ложкою по чашці, щоб відволікти її: 

— Що б ти зробила саме для себе? 

Іванка допила каву, закрила кришку ноутбука і встала. 

— Я б купила червоний «Шевроле Корветт» останньої моделі — і чхати на косі погляди та заздрісні плітки, — узяла б мою Катю і ми просто поїхали б геть. Звісно, вийшло б повільніше, ніж на вашому гвинтокрилі. Але ж тут не важливо, як багато ти проїдеш за день, тут головне — утекти. 

Так Едемові нагадали, що в нього є гвинтокрил. На такому транспорті він ще не діставався до місця пробіжки. 

Гвинтокрил летів над Дніпром, відбиваючись акулою в темно-синій гладіні, а розсічений рікою Київ горів золотом дерев та соборів. Пілот перетворився сьогодні на пасажира й тепер усміхався ранковому сонцю — нарешті він міг розслабитися на висоті. Якби зараз в Едема спитали, що таке справжнє диво, він розповів би про почуття людини, яка вперше в житті торкнулася ручки гвинтокрила і зрозуміла, що легко підніме його в повітря. Він розповів би про чуже знання — як джерело сили, яке з кожним вдихом наповнює тебе несподіваними здібностями й уміннями. 

— Київ як іграшковий, ніколи не помічав цього, — зізнався пілот Едемові, коли кігті залізного птаха торкнулися землі й лопаті стишили хід. Він теж сьогодні відкривав для себе щось нове. 

Вони приземлилися на Трухановому острові. Дізнавшись про пункт призначення, начальник охорони з позивним Затойчі висловив ритуальні заперечення, а потім пішов перевзуватися у кросівки. Тепер, стоячи на пожухлій траві, колишній спецпризначенець потирав руки й оглядав незнайомі місця. Якось у бою йому пошкодили м’язи обличчя, і відтоді його крива посмішка справляла гіпнотичне враження. Він щось повідомив у телефон, але Едем уже не почув — він одягнув навушники й увімкнув музику. Віктор Шевченко терпіти не міг класичної музики, у його плейлісті були і рок, і легкий поп, і ер-ен-бі, але не дай боже — фортепіанний концерт. Едема це влаштовувало. 

Він затягнув шнурівки й побіг протоптаними доріжками під поп-музику нульових, на крок випереджаючи свої погані думки. Затойчі тінню йшов за ним. Едем уже рік вивчав Київ у ранкових пробіжках, але вперше він біг не сам. 

Він уявив, що все могло бути інакше. Якщо всесвіт нескінченний, можливо, існує десь паралельний світ, у якому Едем також біжить широкою стежкою зеленого острова посеред гамірного міста. Йому не потрібні навушники, бо в тому паралельному світі він не сам. Ліворуч од нього — Інара в білій спортивній куртці, й оранжеві