Читати книгу - "Похибка першого типу, Invisibility mask"

Аріель на мить замовкла, а потім тихо прошепотіла:
— Ти сумуєш за ними?

— Раніше так, - відповів я, голос трохи хрипкий від спогадів. — Зараз навряд чи. Часом здається, що ці спогади належать комусь іншому.

Вона мовчки дивилася на мене, ніби намагалася зрозуміти, що залишилося всередині мене після всіх цих років.

— Ти за чимось сумуєш? У загальному плані.. - вона була справжнім допитливим кошенятком, це змусило мене посміхнутись.

— Так, - відповів я, нахилившись, щоб поцілувати її в носик.

— За ким або за чим? - її погляд став ще серйознішим, вона явно намагалася зрозуміти кожне моє слово.

— За тобою, - тихо сказав я, не відводячи очей.

— За мною? - вона здивовано подивилася на мене, ніби не зовсім розуміла, що я маю на увазі.

— Я сумую, коли не бачу тебе або не можу торкнутися тебе, - пояснив я, простягаючи руку, щоб провести пальцем по її щоці. — Коли ти поринаєш у свої думки і стаєш ніби десь далеко від мене. Ти єдина, за ким я можу сумувати так сильно, Янголе.

Вона замовкла, здавалося, намагаючись усвідомити почуте. Її очі блищали, і легка посмішка торкнулась її губ. Арі потягнулась до мене за поцілунком, таким легким і ніжним, як вона сама.

— Мені шкода, що тобі довелося пройти через все це, але я буду поруч, - сказала вона, відриваючись від моїх губ.

— Пообіцяй. Пообіцяй, що, щоб не сталося, ти не відмовишся від цих слів.

Вона не зводила з мене погляду, і я побачив, як рішучість з'явилася в її очах.

— Обіцяю, - її голос був твердим і ніжним водночас.

Аріель.
Я прокинулась від легких дотиків до мого обличчя. Відкривши очі, біля мене лежав Лео, він ніжно проводив пальцями по моїй щоці.

— Ти завжди прокидаєшся раніше за мене, - прошепотіла я, все ще не зовсім прокинувшись.

— Ти любиш поспати, Янголе, і мене цілком влаштовує спостерігати за тобою, - його губи м’яко торкнулися моєї щоки, залишаючи тепло, яке здавалося особливим тільки між нами.

Я зітхнула, відчуваючи, як прокидається бажання відкритися йому, не ховати своїх страхів.

— Я не люблю спати, коли я сама, - зізналася я, вирішивши, що він заслуговує знати правду.

Лео дивився на мене з розумінням, і його питання було тихим, але турботливим:

— Кошмари досі мучать тебе?

Я лише кивнула, знаючи, що немає сенсу запитувати, звідки він про них знає. Він завжди розумів більше, ніж я наважувалася йому розказати.

— Часом, - сказала я, намагаючись пояснити, — але коли я сплю поруч з тобою, вони не приходять. Це так дивно, ніби сама твоя присутність захищає мене.

Він посміхнувся і провів рукою по моєму волоссю, ніби закріплюючи свою обіцянку.

— Я ж казав, що буду оберігати тебе від усіх, навіть від твоїх снів.

— Мені потрібно додому, я і так не планувала залишатись у тебе.

Я лише написала мамі, що залишаюсь ночувати у Еві, але відчувала, що вона здогадається, де я насправді. Совість трохи гризла мене, адже я планувала провести цей час із нею, але замість цього залишилась у Лео.

— Поснідаємо, і я відвезу тебе, - сказав Лео, ніжно поцілувавши мене.

Близько десятої ранку ми під’їхали до мого будинку. Машина Девіда стояла біля воріт, і це здалося дивним. Зазвичай о такій годині його ніколи не було вдома. Можливо, нарешті все почало налагоджуватися, і вони з мамою вирішили провести час разом. Я на мить відчула надію.

Лео нахилився до мене і, після палкого, гарячого поцілунку, прошепотів:

— Йди, поки я можу відпустити тебе.

Його слова, наче жар, залишились на моїх губах, і я відчула, як серце стискається від бажання залишитись ще трохи. Але я знала, що повинна йти, тож повільно відчинила двері й вибралася з машини, останній раз глянувши на Лео, що залишився чекати, поки я зайду в будинок.

— Чому він так націлився на тебе? Милий, я не розумію, - голос мами лунав із вітальні.

— Тому що він хворий, - холодно відповів Девід. Його голос був сповнений гніву, я ніколи не чула його таким раніше. Про кого він говорить?

— Що ви не поділили з ним? - мама запитувала, напруженою, майже зляканою інтонацією.

— Він вважає, що я вбив його брата і його дружину, - з гірким сміхом сказав Девід.

Моє серце забилося швидше. Девід когось убив? Що це означало? Чи могла це бути правда, чи це просто якесь непорозуміння?

Після кількох секунд тиші, мама, з надривом у голосі, запитала:

— Ти... ти ж не робив цього?

Її голос тремтів, і я відчула, як усередині все стискається від того, наскільки злякана вона була.

— Звісно, ні, - відрізав Девід, але в його голосі було щось, що змусило мене насторожитись. — Я чудовисько, по-твоєму?

— Ні, вибач… - мама пробурмотіла, намагаючись заспокоїти його, але я чула сумніви в її словах.

Я стояла, не рухаючись, відчуваючи, як думки плутаються. Що це за жахлива історія? І чи міг Девід дійсно бути тим, ким він здавався нам усім?

— Цей Блейк-Грейвс небезпечний? - запитала мама і я мала не рухнула на підлогу.

Блейк-Грейвс? Прізвище Лео.. Я застигла на місці, відчуваючи, як усі думки зупинилися, ніби час перестав існувати. Моє серце закалатало так голосно, що здавалося, ніби його стукіт розірве тишу в будинку.

— Я вирішу це, мила, не думай про це, - сказав він, як завжди впевнено.

Я не могла повірити почутому. Девід убив батьків Лео? Це здавалося просто неможливим, як злий жарт, як несправжня реальність. Усі ці спокійні вечори, вся звична рутина в нашому домі — усе це тепер здавалося мені фальшивкою, брехливою картинкою, що приховувала темну правду. Моє дихання стало важким, і я боролася з тим, щоб не зірватися, не видати себе.

Якщо це правда… то Лео.. Ось чому він так зацікавився мною. Але що я могла дати йому? Як саме він міг використати мене у всій цій історії?