Читати книгу - "Фортуна на всю котушку, Ірен Кларк"

Єва

Три дні я не виходила з квартири, і телефон для мене існував лише як річ, що нервово блимала сповіщеннями. Мої рідні вирішили, що це горе. Що я ридаю в подушку через смерть Сергія. Ну, нехай краще думають так, ніж дізнаються правду. Правду про те, що їхня донька вперше в житті закохалася в самого непідходящого чоловіка в світі, який вирішив її використати в власних цілях.

Тепер я розуміла Віру. Як вона тоді сказала? «Божевільне кохання». Це саме воно. Мені дійсно було начхати вже на все. На ці вбивства, на те що мене втягнули у свої брудні ігри якісь покидьки, на свою безпеку і інше. У мене боліла душа. Прямо фізично.

Костя приїжджав і довго сидів у кріслі, спостерігаючи за моїми жалюгідними спробами зробити вигляд, що все чудово. Хоча ми з братом дуже різні (у нього життя, у мене хаос), він єдиний, хто завжди розумів мене без слів. І сьогодні теж нічого не питав. Просто сказав: «Якщо щось треба – дзвони». Ось за це я його і люблю.

На четвертий день довелося повертатися в реальність. Рано вранці зателефонували з поліції – попросили приїхати у відділок для дачі показів. Мовляв, нові обставини. О, як цікаво. Я одразу набрала Костю. Він уже все знав (звичайно ж), сказав, що слідчий – його знайомий, і запевнив, що проблем не буде.

Відділок був недалеко, тому я вирішила піти пішки – треба ж іноді бачити світло денне. Бесіда затягнулася більше ніж на годину. Вийшовши з поліції, я все ще прокручувала в голові слова слідчого. Найближчий шлях додому вів через парк, і я пішла туди, намагаючись розібратися в думках.

Я йшла по алеї та не могла зрозуміти, чому знову задумуюся про цю історію і чому досі не поїхала до дідуся.

Від несподіваного поштовху в спину я красиво (ну, майже) пролетіла вперед і ледь втрималася на ногах. Якась істота в стані «бомж-шику» ривком зірвала з мого плеча сумку і вже було приготувалася тікати, коли за моєю спиною пролунало глибокодумне:

— Що ж ти робиш, мудила грішний?

Судячи з пригніченого тону, це був не риторичний запит, а щира розчарованість у людстві.

Наступної миті злодій раптово опинився на асфальті, сидячи в позі «Я глибоко переосмислив своє життя», і витріщався на мене. Я — на нього. Обоє ми виглядали враженими, ніби не до кінця розуміли, хто тут кого тільки що обікрав.

Я повільно повернула голову і побачила поряд високого чоловіка з дуже сердитим виразом обличчя. Він нахилився, підняв мою сумку з землі та спокійно простягнув її мені, водночас звертаючись до невдахи-грабіжника:

— Щоб я тебе за хвилину тут не бачив.

Тому вистачило півхвилини. Дивний рекорд із марафонського бігу: від лежачого стану до зникнення з горизонту.

А я за цей час нарешті закрила рота, бо зрозуміла, що моє обличчя в стилі «відвисла щелепа» навряд чи додавало мені шарму.

— Все нормально? — спитав чоловік, ще й підбадьорливо посміхнувшись.

От тільки ця посмішка більше нагадувала гримасу вовка, який хоче виглядати доброзичливим, але виходить у нього не дуже.

— Нормально, — тихо відповіла я, а потім, згадавши про елементарну ввічливість, додала: — Дякую.

— Немає за що. Виручати з лиха гарних дівчат — моє хобі.

Ах ось воно що. Хобі в людини таке. Дехто колекціонує марки, дехто рибалить, а цей рятує жертв вуличних пограбувань. Благородно, що вже казати.

— Дякую, — повторила я, тому що мозок поки що не вигадав нічого кращого. Йти одразу здалося неввічливим, тому я трохи затрималася, розглядаючи свого рятівника.

Років тридцяти, високий, широкоплечий, темне волосся зачесане назад. Усе б нічого, але праворуч від брови у нього був невеликий шрам, через що здавалося, ніби одне око трошки тягне в бік. Це надавало його обличчю якусь дивну асиметрію. Чи робило його неприємним? Не зовсім. Але точно насторожувало.

Можливо, справа була в тому, що цей чоловік просто не вмів посміхатися.Зустрічаються такі типи. Крива усмішка - це все, на що вони здатні, і мій рятівник, схоже, був одним із них. Зустрінься ми за інших обставин, навряд чи він мені сподобався б. Але зараз я вважала своїм обов'язком знайти в ньому риси благородного героя, хоча відібрати сумку у хулігана для такого здоров'я не бозна-який подвиг.

— Я машиною, — раптом сказав він. — Можу підкинути.

І тут мене нарешті осінило: я ж уже добрих пів хвилини стою, завмерши, втупившись у нього, наче намагаюся гіпнозом вирахувати його наміри. А він, можливо, вже вирішив, що я або шокована, або зачарована.

Я відчайдушно затрясла головою, демонструючи, що чар його не діє.

— Ні-ні, дякую. Я мешкаю неподалік.

— Тоді я тебе проведу, — він усміхнувся… хоча це було схоже на фізичне зусилля, ніби посмішка давалася йому нелегко.

Пропозиція була більш ніж щедра. Відповісти на неї слід було коротко і дохідливо, щоб у нього навіть думки не виникло вдруге її повторювати. Але він мене врятував, тож мінімальний рівень ввічливості довелося дотримати.

— Не турбуйтесь, прошу вас…

— Я краще потурбуюся, — заявив він. І мені навіть здалося, що в голосі проскочило щось схоже на глузування. Але це ж герой, так? Герої не знущаються. Значить, мені почулося.

Тим часом він узяв мене за лікоть, і ми рушили вперед. Він дивився на мене й посміхався (як умів), а я тим часом гарячково думала, як з цього всього виплутатися. “Ну, проводить і проводить, не кусається ж. Тут лише два квартали, потерплю”.

— Тебе як звати? — нарешті запитав він, вдосталь на мене надивившись.

— Єва.

Він присвиснув.

— Єва, — повторив із лукавою посмішкою. — Гарно. А як тебе вдома батьки звуть?

Що це взагалі за допит?

— Як мене звуть удома — зовсім неважливо, — відповіла я, намагаючись не скрипіти зубами.

— Значить, щось смішне?

— З чого ви взяли?

— Ну, якби не було смішно, ти б уже відповіла.

О, боже.

— Слухайте, я вам дуже вдячна…

— Добре, до цього питання повернемось пізніше. Мене звуть Олексій.