Читати книгу - "Сфера води, Mr Simon"

Я глибоко вдихнув.

— Даневіре?

— Що?

— Наступного разу — бий сильніше.

Ми сиділи мовчки. Даневір продовжував загрібати ногою пісок, наче реально зібрався побудувати окоп чи фортецю, я ж роздивлявся зорі — і намагався не слухати, не згадувати, не думати.

Але думка вперто крутилась, як муха в банці з компотом.

— Слухай, — раптом сказав я, — а якщо... проти співу боротися іншим співом?

Даневір підняв брову. Це було небезпечно. Він умів піднімати брову так, що здавалося — зараз буде лекція. Але він промовчав.

— Ну, серйозно, — продовжив я, відчувши підтримку власній маячні десь глибоко всередині. — У вашому світі магія ж працює на резонансах, вібраціях, так? А якщо ми знайдемо інший звук — гармонічний, контрапункт, ну… якийсь антимелодійний… шум?

— Антимелодійний шум? — перепитав він повільно. — Ти пропонуєш закричати?

— Не зовсім. Хоча, якщо на те пішло, можливо й це допоможе. Але я маю на увазі — заспівати. Щось своє. Інше. Контр-русалочне. Щоб зламати структуру її пісні.

— Ти пропонуєш дуель пісень? — уточнив Даневір і серйозно подумав. — Це... цікаво. В давнину про таке говорили. Що нав’ї бояться хорового співу. Людського. Щирого. Особливо, якщо він не про смерть і кохання, а про кашу й дощ.

— У мене є пара таких пісень, — сказав я. — Можу навіть заспівати про свого кота. У нього був власний гімн.

— Твій кіт мав гімн?

— Авжеж. Його звали Куня, і він заслужив на повну музичну епопею.

— Це може спрацювати, — задумливо мовив Даневір. — Якщо ти заспіваєш із серця, з емоцією. Магія не терпить фальші. А нав’я не терпить конкуренції. Вони звикли, що їхній голос — єдиний у світі.

Я глянув на нього і обережно всміхнувся.

— Тобто, якщо ми влаштуємо концерт — у нас є шанс?

— Якщо співатимеш ти — у нас буде не просто шанс. У неї може луснути барабанна перетинка.

Я хмикнув.

— Добре. Якщо помирати, то хоча б з піснею на вустах. А краще — з хором. Ти підспіваєш?

— Якщо спів буде не надто жахливий — спробую.

Ми подивились один на одного. Двоє змучених, злегка знервованих людей на безлюдному острові, готувались до вокального батлу з істотою, яка могла співом розбити душу. І чомусь я відчув, що шанс є.

— Треба тільки обрати репертуар, — сказав я. — Може ти щось згадаєш, ну щось таке, ну не знаю… А от може якусь пісню яку ти чув тоді на балу… 

— Ні, — похитав головою Даневір. — Щось давнє треба. Або земне. Первісне. Те, чого вона не знає. І тоді на балу не було пісень, тільки музика.

Я задумався.

— Ну… “Червона рута” підійде?

Даневір усміхнувся.

— Ідеально. А що це? – спитав він і подивився на мене як на пацієнта психіатричної лікарні.

— Я щось подумав… — почав я, бо спів русалки ще лунав десь глибоко в підсвідомості, мов далеке ехо.

— Це вже небезпечно, — зітхнув Даневір, але я проігнорував.

— Колись я поїхав до санаторію.

— Санаторію?

— Так, це… ну, місце, куди відправляють людей оздоровлюватися. Там їдять п'ять разів на день, роблять якісь дивні процедури — типу пити мінералку, дихати смерековими ароматами, обгортатися грязюкою... І щовечора — танці.

— Танці після грязюки? Цивілізація!

— Та ще яка. І що найцікавіше, незалежно від того, скільки людям років — чи п’ятнадцять, чи сімдесят — на тих танцях завжди лунає одна й та сама музика. Вічна. Невмируща. “Червона Рута” і “Ой, смереко”. В різних версіях, на різних інструментах, різними не дуже вправними музикантами. Але завжди одна і та ж нав’язлива класика.

— Тобто, ти хочеш заспівати "Ой, смереко" нав’ї?

— Ні-ні. — Я всміхнувся. — Це не спрацює. Навпаки — ще й почне підспівувати.

— Тоді до чого тут це?

— А до того, що я нарешті пригадав, що я теж музикант. В нас був гурт, ми грали Symphonic Death Metal.

— Це… щось страшне?

— Дуже. Особливо для істоти, яка звикла співати солодко, тягуче, голосами неземної краси. А ми грали — з важкими гітарами, ударними як бойові молоти, з хрипами, що змушують внутрішні органи вібрувати. Але з оркестровими партіями, хором, епічністю.

— І ти думаєш, якщо нав’я почує це...

— Вона або втече, або вибухне.

— Але в тебе немає інструментів. І оркестру. І гурту. — Даневір був надто логічний, як для цього моменту.

— Так. Але є голова. І спогади. Я можу згадати той звук. Я можу його уявити, крок за кроком, партію за партією. Можливо… якщо зосередитися… я зможу “відтворити” його ментально. Можливо, моя пам’ять і мозок — це наш єдиний підсилювач.

— Ти пропонуєш ментально транслювати дез-метал?

— Так. Можливо навіть — з тобою в дуеті.

Даневір на мить замислився. Потім повільно сказав:

— Я не знаю, що таке “гроул”, але відчуваю, що мені буде боляче.

— Усім буде. Навіть їй. Особливо їй.

Ми переглянулися. Над головами розливався похмурий небокрай. Русалка ще мовчала, але її тиша була лячнішою за її пісні.

— У нас є ніч. І ідея. — Я зітхнув. — Тепер залишилось лише навчитися мислити як динамік і співати як буря.

— Тобі треба буде навчити мене цього… цього... “металу смерті”.

— Без проблем. Почнемо з головного — як правильно кричати, щоб не вирвати собі горло. Хоча на це йдуть роки, а стільки часу в нас нема. – Я замислився, понуро дивлячись на свого супутника.

— Ти ж пам’ятаєш про мою розповідь про танга? І сам бачив як це працює? — раптом спитав Даневір, не відриваючи погляду від темної плями на горизонті. Його голос звучав так, ніби він намагався зіграти ноту "мі" на розстроєній арфі.

— Пропонуєш мені стати другим? А потім відпустиш? — прикинувся я дурнем. З ним це працювало краще за щит.
Він зневажливо зморщив ніс, немов у повітрі раптом запахло тухлою рибою:
— Танга. Зв’язок. Коли дві душі... або, скажімо, два божевільних, — він кинув на мене крадькома погляд, — вирішують поділитися мізками. На кшталт того, як дві ріки зливаються в одну.