Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

— Я не маю права про нього думати.

— Ти ж мусила про це міркувати.

— Я й міркувала… до того, як прийшла у будинок Елліса Ваятта. Відтоді ніколи.

— Ти жодного разу не запитувала мене про це.

– І не буду.

Якусь мить він мовчав, а потім, не зводячи з неї очей, вперше підкреслюючи свою відмову від приватності, яку вона завжди йому гарантувала, промовив:

— Я хочу, щоб ти знала одну річ: я не торкався до неї з часів… візиту до Елліса Ваятта.

— Я рада.

— Ти думала, що я міг?

— Ніколи не дозволяла собі про це думати.

— Даґні, ти маєш на думці, що якби я міг, то ти… і це прийняла б?

— Так.

– І це не було б для тебе чимось жахливим?

— Це було б для мене так жахливо, що я навіть описати не можу. Але якби ти так вирішив, я прийняла б твій вибір. Я хочу тебе, Генку.

Він узяв її руку і підніс до губ. Вона відчула зусилля його тіла, з яким він раптово наблизився, майже впав, притиснувши рот до її плеча. Тоді він потягнув її вперед, потягнув її випростане тіло в блакитній нічній сорочці і вклав на своїх колінах, тримаючи її з виразом серйозної жорстокості — так, наче ненавидів за промовлені слова, і водночас бажав почути їх найдужче на світі.

Він схилив до неї своє обличчя, і вона почула запитання, яке виникало знову і знову під час спільних ночей, упродовж усього року. Воно мимоволі виривалось із нього, наче раптова поломка, і зраджувало постійну, таємну муку:

— Хто був твоїм першим чоловіком?

Вона відхилилась назад, намагаючись від нього відсторонитись, але він не відпускав.

— Ні, Генку, — промовила вона з суворим виразом.

Він коротко усміхнувся напруженими устами.

— Я знаю, що ти ніколи мені не скажеш, але я все одно запитуватиму, — бо ніколи цього не прийму.

— Запитай у себе, чому не приймеш.

Він відповів, повільно ведучи рукою від її грудей до колін, наче підкреслюючи свою владу над нею і водночас її ненавидячи.

— Тому що… Те, що ти дозволяла мені робити… Я не думав, що ти на це здатна, навіть зі мною… Але виявити, що таки здатна, ба більше, що ти дозволяла це іншому чоловікові, що ти хотіла його…

— Ти розумієш, що кажеш? Що ти не приймаєш того, що я тебе хочу, не приймаєш, що я взагалі можу тебе хотіти так, як колись хотіла його.

Стишивши голос, він підтвердив:

— Це правда.

Вона вирвалась від нього, різко викрутившись, звелась на ноги, однак стояла, дивлячись згори вниз і легко всміхаючись.

— Знаєш, яка твоя справжня провина? — м’яко сказала Даґні. — Маючи для цього величезні можливості, ти так і не навчився дарувати собі радість. Надто легко відкидаєш власну насолоду. Ти хочеш нести на собі надто багато.

— Він сказав те саме.

— Хто?

— Франциско д’Анконія.

Він зауважив, що це ім’я її шокувало, тому відповіла трохи запізніло:

— Він сказав це тобі?

— Ми говорили на зовсім іншу тему.

Ще за мить вона спокійно мовила:

— Я бачила, як ти з ним розмовляв. Хто з вас цього разу ображав іншого?

— Ніхто. Даґні, якої ти про нього думки?

— Я думаю, він зробив це навмисно — той розгром, який чекає на нас завтра.

— Я знаю. І все ж — якої ти думки про цю особу?

— Не знаю. Я мала б думати, що він найрозбещеніший тип, якого мені доводилося знати.

— Мала б? Але ти так не думаєш?

— Ні. Я не можу змусити себе до такого переконання.

Він усміхнувся.

— Ось що у ньому дивне. Я знаю, що він брехун, нероба, дешевий гульвіса, найбільш безвідповідально змарнована людська істота, яку я можу собі уявити. І все ж, дивлячись на нього, відчуваю, що якби на світі була людина, якій би я довірив своє життя, це був би він.

Вона охнула.

— Генку, ти хочеш сказати, що він тобі подобається?

— Я кажу, що не знав раніше, що означає «мені подобається цей чоловік», не знав, як тужу за цим, аж поки не зустрів його.

— Господи милий, Генку, та ти на нього запав!

— Так, мабуть, — він усміхнувся. — Чому це тебе лякає?

— Тому що… тому що я думаю, він скривдить тебе у якийсь жахливий спосіб… і що більше всього ти в ньому бачиш, то складніше це буде витримати… і щоб пережити кривду, знадобиться чимало часу, якщо це взагалі вдасться. Я відчуваю, що мушу тебе попередити щодо нього, але не можу, адже не маю в його випадку жодної певності, не знаю навіть, чи він найбільш ница, чи найвеличніша людина на світі.

— Я щодо нього теж не маю жодної певності — за винятком того, що він мені подобається.

— Але подумай тільки, що він накоїв. Він скривдив не Джима та Бойла, а тебе, мене, Кена Данаґґера та решту, тому Джимова банда просто відіграється за це на нас — і тоді станеться нова катастрофа, як той Ваяттів вогонь.

— Так… так, як Ваяттів вогонь. Але мені, здається, байдуже. Що таке нова катастрофа? Все й так розсипається, різниця тільки в тому, станеться це раніше чи пізніше. Все, що нам залишилося, — підтримувати корабель на плаву так довго, як тільки зможемо, а потім піти разом із ним на дно.

— Невже він так себе виправдовував? Він змусив тебе відчути все це?

— Ні. О, ні! Це відчуття минає саме тоді, коли я з ним розмовляю. Дивно те, що саме він примушує мене відчути.

— Що?

— Надію.

Вона кивнула, мимоволі зачудована, знаючи, що й вона відчуває те саме.

— Не знаю, чому, — мовив він. — Але я дивлюся на людей і бачу, що вони зліплені з самого лише болю. А він — ні. І ти — ні. Вся ця жахлива безнадійність навколо — вона розвіюється тільки в його присутності. І тут. Більше ніде.

Вона знову наблизилася, зісковзнула вниз і сіла біля його ніг, притиснувшись обличчям йому до колін.

— Генку, перед нами ще стільки всього… і так багато всього просто зараз…

Він окинув зором форму, яку прийняв блакитний шовк, що огорнув чорну тканину його одягу; Генк схилився і стишено мовив:

— Даґні… Те, що я сказав тобі того ранку в будинку Елліса Ваятта… Думаю, я брехав сам собі.

— Я це знаю.

Крізь сіру дощову мряку можна було розгледіти, про що повідомляє календар над дахами: 3 вересня, година виднілася на іншій вежі — 10:40; саме тоді Ріарден вирушив до готелю