Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

Ріарден втомлено оперся об сидіння: катастрофа, здавалося, була всього лише застарілою історією, прочитаною колись давно. Він нічого не відчував, крім того, як незатишно і недоречно перебувати на ранкових вулицях у вечірньому одязі. Він не мав жодного бажання повертатись зі світу, який щойно покинув, у світ, що проступав крізь мряку за шибами таксі.

Повернув ключ у дверях свого готельного номера, сподіваючись якнайшвидше повернутися за стіл і не бачити нічого навколо себе.

До його свідомості дійшло все й одразу: стіл зі сніданком, прочинені двері спальні, де було видно розстелене ліжко, й голос Ліліан, що промовляв: «Доброго ранку, Генрі».

Вона сиділа в м’якому кріслі, в тому ж костюмі, що й учора, тільки без піджака та капелюшка. Свіжість її білої блузки відгонила самовдоволеністю. На столі лежали залишки сніданку. Вона курила, і вся навколишня атмосфера, як і її поза, свідчили про тривалу, терплячу варту.

Поки він нерухомо стояв, вона поволі схрестила ноги і вмостилася зручніше, а потім запитала:

— Генрі, ти нічого не хочеш сказати?

Він стояв, наче військовик в одностроях під час офіційного розслідування, де ознак емоцій не допускалося.

— Говорити слід тобі.

— А ти не спробуєш себе виправдати?

— Ні.

— Не збираєшся благати пробачення?

— Немає жодної причини, з якої ти могла б мені пробачити. Більше нічого не можу додати. Ти знаєш правду. Решта залежить від тебе.

Вона засміялась, простягаючись і тручись лопатками об спинку крісла.

— Невже ти не припускав, що раніше чи пізніше тебе впіймають? — запитала вона. — Якщо такий чоловік, як ти, протягом року зберігає чернечу чистоту, невже я не запідозрю, в чому причина? І водночас як смішно, що твій видатний мозок не зміг запобігти такому легкому викриттю.

Вона махнула рукою на кімнату, на стіл зі сніданком.

— Вчора я була впевнена, що ти не повернешся ночувати. А сьогодні вранці від готельного працівника я довідалась, що протягом останнього року ти не провів у цій кімнаті жодної ночі, — й це не коштувало мені ані зусиль, ані значних коштів.

Він нічого не відповів.

— Чоловік із нержавіючої сталі! — зареготала вона. — Чоловік досягнень і честі — нічим не кращий, насправді, за нас, простих смертних! Вона танцює в кордебалеті чи працює манікюрницею в ексклюзивній перукарні під опікою мільйонерів?

Він мовчав.

— Хто вона, Генрі?

— Я не відповідатиму на це запитання.

— Я хочу знати.

— Ти не дізнаєшся.

— Тобі не здається, що це смішно: грати роль джентльмена, який захищає честь леді, — та взагалі будь-якого джентльмена? Хто вона?

— Я сказав, що не відповідатиму.

Вона знизала плечима.

— Думаю, це не має значення. Для стандартної мети існує лише один стандартний тип. Я завжди знала, що під твоїм аскетичним виглядом криється звичайний, грубий сластолюбець, який не шукає в жінці нічого, крім тваринного задоволення. Я пишаюсь тим, що не давала його тобі. Я знала, що твоє славетне почуття власної гідності одного дня зазнає краху і тебе притягне до себе жінка найнижчого, найдешевшого типу, як це стається з рештою чоловіків, які зраджують своїх дружин.

Вона захихотіла.

— Твоя палка прихильниця, міс Даґні Таґґарт, так злилася, коли я просто натякнула, що її герой не такий чистий, як його нержавіючі, бездоганні рейки. І вона виявилась достатньо наївною, щоб повірити, начебто я підозрюю, що тип жінок, до якого вона належить, приваблює чоловіків, які шукають у стосунках аж ніяк не розуму. Я знала про твою справжню натуру і нахили. Хіба ні?

Він нічого не відповів.

— Чи знаєш, якої я тепер про тебе думки?

— Маєш право осуджувати мене, як завгодно.

Вона засміялась.

— Визначний чоловік, який так зневажав слабаків у бізнесі, котрі оминали гострі кути чи падали на узбіччі, адже вони не відповідали силі його характеру та відданості меті! Що ти відчуваєш тепер?

— Мої почуття не повинні тебе цікавити. Ти маєш право вирішувати, що я мушу зробити. Я погоджусь із будь-якою вимогою, крім однієї: не проси мене припинити.

— Ох, та я б не просила тебе припинити! Я навіть не сподіваюсь, що ти здатен себе змінити. Це твій справжній рівень — під усією саморобною величчю лицаря промисловості, який піднявся завдяки своєму генієві над руднями і дійшов до фраків та коштовних сервізів! Як пасує тобі повертатися додому об одинадцятій ранку в цьому костюмі! Та ти так і не переріс отих своїх копалень, там твоя домівка, — ніхто з вас, доморощених принців касових апаратів, не переріс їх: суботній вечір у салуні на розі, разом із мандрівними торговцями і танцівницями!

— Ти хочеш розлучитися зі мною?

— О, як би тобі цього хотілося! Провернути таку справу було б так вигідно! Невже ти думаєш, я не знаю, що ти хотів розлучитися зі мною вже за місяць після нашого одруження?

— Якщо ти так думала, то чому залишалась?

Вона суворо відповіла:

— Ти втратив право ставити мені це запитання.

— Це правда, — сказав Генк, думаючи, що єдиною можливою причиною, яка виправдовує її відповідь, може бути кохання до нього.

— Ні, я не збираюсь із тобою розлучатися. Невже ти гадаєш, що я дозволю твоєму романові зі шльондрою позбавити мене мого дому, імені, мого соціального статусу? Я збережу від мого життя все, що зможу, все, що не залежить від аж такого низькосортного підґрунтя, як твоя вірність. Не сподівайся марно: я ніколи не дам тобі розлучення. Подобається тобі це чи ні — ти одружений чоловік і таким залишишся.

— Залишусь, якщо це те, чого ти бажаєш.

— Більше того, я не розглядатиму… між іншим, чому б тобі не сісти?

Він продовжував стояти:

— Говори далі, будь ласка.

— Я не розглядатиму ймовірності неофіційного розлучення, такого як сепарація. Ти можеш продовжувати свою любовну ідилію в тунелях та підвалах, де їй і місце, але пам’ятай, що для навколишнього світу я — місіс Генрі Ріарден. Ти завжди проголошував таку перебільшену відданість чесності, тепер ти приречений на життя лицеміра, яким ти насправді і є. Сподіваюся, ти й далі перебуватимеш у будинку, який офіційно належить тобі, але відтепер буде моїм.

— Якщо бажаєш.

Вона розслаблено відкинулась назад, зняла одну ногу з іншої і вмостилася дещо неохайно. Руки чіткими паралелями лежали на бильцях крісла: як у судді, який дозволив собі певну недбалість.

— Розлучення? — холодно засміялась вона. — Невже ти думав, що все буде так просто? Невже думав, що залагодиш усе кількома мільйонами, кинутими мені на утримання? Ти так звик купувати все, що заманеться, за долари, що не здатен збагнути: