Читати книгу - "Том 6"

Батько. Вигоріла.

Старша дочка. Зовсім гасне.

Батько. Не можна так у темряві сидіти.

Дядько. Чому ні?.. Я вже до того звик.

Батько. В жінчиній хаті е світло.

Дядько. Зараз його візьмемо, ось нехай як лікар прийде.

Батько. Воно, правду кажучи, видно; надворі ясно. Дід. Хіба ясно надворі?

Батько. Ясніше, ніж тут.

Дядько. А я собі люблю отак розмовляти в потемках.

Батько. Я теж.

Дід. Мені здається, що дзигар занадто цокає. Старша дочка. Бо ніхто не говорить, дідусю. Д і д. Чого ж ви мовчите?

Дядько. А що ж ми маємо говорити, по-вашому? Ви глузуєте собі з нас!

Дід. Чи воно дуже темно в хаті?

Дядько. Та не дуже й видно.

Мовчання.

Дід. Мені щось недобре, Урсуло; одчини трохи вікно. Батько. Справді, доню, одчини трохи вікно; оце вже й мені бракує повітря.

Старша дочка одчиняє вікно.

Дядько. Я так думаю, що ми всі падто вже довго сиділи замкнені.

Дід. Чи вікно одчинене?

Старша дочка. Авжеж, дідусю, одчипепе на-стежи.

Д і д. Не сказав би, що відчинене; не чутно нічогісінько знадвору.

Батько. Надзвичайна тиша.

Старша дочка. Тихий ангол пролетів.

Дядько. От за се не люблю села.

Д і д. Я б хотів, щоб хоч загомоніло що. Котора година, Урсуло?

Старша дочка. Хутко північ, дідусю.

Тут дядько починав ходити з кутка в куток по хаті.

Д і д. Хто се ходить коло нас?

Дядько. Се я, се я, пе бійтесь. Мені хочеться трохи розійтись.

Мовчання.

Та вже хіба сяду — не видко ходити.

Мовчання.

Д і д. Я хтів би десь інде бути!

Старша дочка. Куди ж би ви хтіли йти, дідусю? Дід. Не знаю, куди,— в іншу хату; куди-небудь! Все одно, куди!

Батько. Куди ж ми підемо?

Дядько. Вже пізно, щоб іти.

Мовчання. Всі посідали нерухомо навколо стола.

Д і д. Що се я чую, Урсуло?

Старша дочка. Нічого, дідусю, то листя спадає; так, то листя спадає на терасу.

Дід. Зачини вікно, Урсуло.

Старша дочка. Добре, дідусю. (Зачиняє вікно і вертається.)

Д і д. Мені холодно.

Мовчання. Три сестри обіймаються.

Що се я чую тепер?

Батько. То три сестриці поцілувались.

Дядько. Здається, вони дуже бліді сьогодні. Мовчання.

Д і д. Що я чую тепер, Урсуло?

Старша дочка. Нічого, дідусю, то я склала руки. Мовчання.

Д і д. Що я чую ще?

Старша дочка. Не знаю, дідусю... То, може, мої сестри тремтять.

Д і д. Я теж боюся, дітоньки.

Тут місячний промінь падав крізь шибу і розсипав кілька дивних плям по хаті. Північ б’є, і за остатнім гуком здається декому, немов хтось підвівся дуже раптово.

Дід (здригнувся від якого особливого жаху), Хто се встав?

Дядько. Ніхто не вставав!

Батько. Я не вставав.

Три д о ч к и. Ні я! — Ні я! — Ні я!

Дід. Але хтось таки встав від стола.

Дядько. Світла!

Раптом чутно крик жаху праворуч, з дитячої хати; і сей крик чутно аж до кінця сцени з різними градаціями жаху.

Батько. Слухайте! Дитина!

Дядько. Воно ще ніколи не плакало!

Батько. Ходім подивімось!

Дядько. Світла, світла!

В сю хвилину чутно раптову біганину, ирнглушоні кроки в хаті ліворуч. Потім мертва тиша. Всі прислухаються з німим жахом, врешті одчиняються помалу двері з тієї хати, де хвора, і світло вривається до зали з дверей. На порозі з’являється сестра милосердя в чорних шатах, склоняється, хрестячись, даючи тим звістку, що жінка вже вмерла. Вони розуміють се і по хвилі вагання та жаху йдуть мовчки в хату до померлої, тим часом дядько затримується на порозі і ввічливо відступає набік, щоб дати дорогу трьом дівчатам. Сліпий, зоставшись сам, встає і метушиться, хапаючись руками за стіл у темряві.

Дід. Куди ви йдете? Куди ви йдете? Вони мене покинули самого!

Завіса.

Герхарт Гауптман

ТКАЧИ

Драма из сорокових еодов в 5-ти действиях

(ПЕРЕВОД С НЕМЕЦКОГО)

Моєму отцу Роберту Гауптману посвящаю я эту драму.

Милый отец, если я посвящаю эту драму тебе, это продиктовано чувствами, ко-торыѳ ты знаѳшь и о которых здесь нет нужды р аспространяться.

Твой рассказ о дедѳ, который в юности бедным ткачем, как изображенные здесь, сидел за ткацким станком, послужил зерном моего произведения, и, способно ли оно к жизни или сердцевина у него гнилая, оно является лучшим, что может дать «такой бедняк, как Гамлет».

Твой Герхарт

ПЕРВОЕ ДЕЙСТВИЕ

ЛИЦА ПЕРВОГО ДЕЙСТВИЯ

Группа фабрикантов.

Дрейсигер, владелец канатной фабрики.

П ф е й ф е р, приемщик

Нейман, кассир служащие у Дрейсигера.

Ученик. )

Группа ткачей.

Б е к е р.

Старый Баумерт.

Р е й м а н.

Ге й бе р.

Первый ткач.

Первая ткачиха.

Старый ткач.

М а л ь ч и к.

Ткачи и ткачихи.

Просторная, оштукатуренная в серый цвет комната в доме Дрей-сигера в Петерсвальдене. Помещение, где ткачи сдают готовый товар. Налево —окна без занавесок, на заднем плане стекляиная дверь, такая же дверь направо; в последнюю непрерывно входят и выходят ткачи, ткачихи и дети. Вдоль правой стены, которая, как и другие стены, в большей своей части заставлена подстав-ками для развешивания нанки, тянется скамейка; на ней вновь приходящие ткачи раскладывают свой товар для проверки. При-емщик Пфейфер стоит за большим столом, на котором каждый ткач разворачивает принимаемый товар. Пфейфер рассматривает ткань лупой и меряет ее циркулем. Когда это исследование кон-чено, ткач кладет нанку на весьі и конторский учепик проверяет ее вес. Сняв с весов, ученик кладет товар на полки, служащие складочным местом для принятого товара. После каждой приемки приемщик Пфейфер громко выкликаот, сколі,ко допег должен уплатить рабочему кассир ІІейман.

Жаркий день в конце мая. Часы показывают полдень. Большин-ство толпящихся ткачей имеют вид, словно они стоят перед ка-ким-то судилищем и с мучительной тревогой ожидают, что оно им присудит — жизнь или смерть. В то же время на их лицах лежит отпечаток какой-то подавленности; то же бывает на лице нищего, который живет подачками и, переходя от унижения к унижению, в постоянном сознании, что его только терпят, привык съеживаться до последней возможности. Ко всему этому присоеди-няется раз навсегда застывшая на лицах черта тяжелого, без-выходного раздумья. Мужчины все болео или менее похожи друг на друга; это недоразвившиеся, низкорослые, сухопарные, большей частыо узкогрудые, покашливающие, жалкие люди с грязновато-бледным цветом лица — настоящие созданья ткацкого