Читати книгу - "Пульсари"

— Директор «Лілеї» я. Ви ж теж захочете відпочити…

— У моїй групі вожді штатним розписом не передбачені. І зараз усі йдемо до університету. Марія там з ніг падає — вже стільки діб не спала. І горе таке в неї, а вона, бач, ідеї не зраджує. Вам би в неї вчитися. Хочете бути дослідником — знаходьте час для лабораторії хоч удень, хоч уночі.

— Та я хіба що? Ось тільки розклад директорства складу…

Міцний хлопець Гетьманчук. Тренований ще з студентських років, коли до обід учився, потім спав годину-другу, а вночі працював на цегельному заводі, заробляючи матері на хату. Прагнення влади, що прокинулося ще в ті роки, розростається в ньому приховано, як ракова пухлина. Не збирається зараз він перечити Яремаці, таки ж треба навідатись і до амперметрів, а стимул тут не так наука, як Марія, з якою давно не бачився, а після Віталикової смерті побачитися треба неодмінно.

— А коли ж мені спати? Для правильних директорських рішень…

— Не цілу ж добу на ногах будете — позмінно чергуватимемо. Зараз усі в університет ідемо: Микола, Ольга, я.

— Ми ж не біологи, — обурюється Олекса.

— Там апарати складні — Марія сама не впорується. Так що будемо за механіків.

— Аз Швидким узгодили? — чіпляється за павутинку Гетьманчук, бо ніяк він не визначить, що йому в даний момент важливіше: розпочинати директорування чи побачитися з Марією.

— Не до нас йому зараз, — буркнув Яремака, — не до нас. Поговоримо дорогою.

— То що це, прямо так і їхати? Мені з головою попрощатись треба…

— Потім, по телефону.

Яремака теж мав досвід профспілкової роботи і знав: досить відпустити Гетьманчукові поли, як закрутить його оргпропасниця і не вивільнить, аж поки всі кутки ним пооббиває, всі крісла ним почистить. А він зараз украй потрібен у лабораторії.

Оголосив аврал Верхуша. Побачив, що Іванова зачумлена ходить, уже й губи біліють, і світилка Марія на очах в’яне, вже й спідниця на ній не тримається, а волосся на голові, мов пір’я на курці, що попала під дощ. Мабуть, немає ще в Ярисі організаторського вміння, подумав Верхуша, не може вона кого слід змусити працювати на себе, чи то соромиться, чи не довіряє… Тут кожному ясно, що без командира Верхуші не обійтися. І він посвистав на-гора компанію Швидкого. А кого ж іще мав кликати? У тій машинерії, що гуде, моргає, чвиркає, його баби не розуміються, а світилка Марія аби богові душу не віддала. І якщо розсудити, то Ярися не лише на біологію працює. Вона композит Швидкого прославляє. Вони там нахімічили такого, наче сажу з дьогтем замішували. Кому потрібен цей матеріал? Нікому. Сам Швидкий сказав, що іще такої погані вони не робили. І хто знав би про цей «вав», якби не Ярися з собачками? Так що вона їх прославляє. За рекламу ж треба платити, а вони на дурничку вирішили… Університет витрачає електроенергію, приміщення дає, воду. А ще глюкозу, інсулін, всякі гормони на вітер пускає. А від Швидкого тут працює одна світилка Марія. Нині всі полюбляють своє ремесло прославляти, туманною фразою прикриваючись: «впровадження науки в життя». Поки, голубчики, Мічурін свої сорти вивів, то посивів тричі.

Правильне гасло студенти в їдальні вивісили: «Практика — критерій істини». За впровадження дають премії, грамоти. Залишається тільки вияснити феномен, коли лабораторії грошики поглинають, а замість курки-стоніжки дають пухкі звіти. А от Ярися показала їм, як із ратиць масло добути. Нехай хоч щелепами поворушать, аби розжувати покладене в рот.

Сидить Верхуша на розкладачці в лабораторії, бо в кабінет довго підніматися, а тут зараз штаб. І головне ж — не сідало, головне — з розмахом діло вести, кожному чітко його завдання визначити.

— Наш експеримент зашморгом затягується, от і покликав я вас. Думали, за тиждень усе скінчиться, а воно… Людський організм — безмежно складний. Подробиці розповість Ярина Олексіївна. Прошу.

Правильно вчинив Верхуша, що коротко сказав. Будь-яке слово з вуст корифея — мов згусток енергії пульсара[2].

— Якщо дозволите, то я…

— Тільки ви простіше їм, Ярисю, без вільних радикалів і ароматичних сполук — це ж фізики.

— Хлоп’ята, голубчики, виручайте, — благально мовила Іванова. — Самі бачите, що у нас заварилося. Без вас ніяк не обійтися, бо паузи в роботі насоса чи іншого вузла, який, приміром, відповідає за насичення крові киснем, не повинні тривати більше тридцяти-сорока хвилин. Значить, ремонт негайний і кваліфікований. А в кількох місцях потрібна ще надійніша автоматика, може, щось примудруєте…

 — І як довго ми тут чергуватимемо? — запитав Гетьманчук.

Ірина стенула плечима, поглянула на Марію.

— Поки рука житиме…

— А можна, я двічі кров здам, але не чергуватиму? — запропонував Олекса.

— Чому?

— А він директор, — кинула Марія.

Те, що ця інформація прозвучала, до того ж з чужих вуст, було добре, але відверто іронічний тон образив Гетьманчука.

— А до чого тут коментарі? Я серйозно запитую, а дехто з хіхоньками. Ось.

— Кров нам привозять. Оновлюємо щодня, — Ірина з інтересом придивлялася до несподіваних помічників, людей їй давно знайомих з Маріїних розповідей. — Потрібна допомога в роботі з апаратурою. Вона не стандартна, майстра не викличеш. А під час експерименту треба, буває, щось перемонтувати швидко й на совість. І не завжди можна спланувати переробки, бо вдень усе гаразд, а вночі, дивись, шланг лопнув