Читати книгу - "Чарівна діброва"

Пані доктор зняла окуляри та притулила ніс до телескопа.

— О! — скрикнула. — О, який чудовий! Який обручик має в поясі! Точно, дзиґа: торкни за шнурок, і він так і зафуркотить по небесному полі.

Усі по черзі захоплювалися Сатурном. І не доглянули за його обручиком смуг, що, як на Юпітері, снуються по паралелях.

— Так, він дуже зграбний, — погоджується пан астроном. — Цей обручик становлять сателіти, звані астероїдами. Має їх і Земля, але менше.

— Він справді іграшковий, — погоджується Галя. — Крізь малий телескоп він менший, але, як каже астроном, дуже зграбний.

— На цьому й кінець сьогоднішній лекції. Зір вам не покажу, поперше тому, що ніч дуже місячна, й їх не видно, а подруге, що зір взагалі телескопом не візьмеш: вони надто далекі, й їх не побільшиш. Але приходьте наступної неділі, принесу бінокуляр і спостерігатимемо крізь нього сузір’я.

Верталися на Діброву. Група молодих подалася пішки здовж озера.

Шумів стиха ліс, журкотіла вода, переливаючись між озерами, і злегка гомоніли-зідхали хвильки, добігаючи до берега. Цвіркуни то сюрчали, то вмовкали, з піль долітав запах квітучої кукурудзи.

Місяць, опікун закоханих, хилився в напрямі до пагорба, і його сяйво мережало на воді довгу срібну стежку. Доріжка то виринала в його сяйві, то знову зникала в тіні дерев. По ній стелилися подовгасті тіні людей. Одна і друга йшли одинцем, інші парами чи групкою.

Увійшли в браму й стали розсипатися-розпливатися в нічних сутінках. Подвійна тінь — обоє в штанях і майже однакового вигляду, тільки одна з клубком волосся на голові — спершу була сполучена смугою рук. Але смуга стала швидко скорочуватись, тінь наблизилась одна до одної, і злобне місячне сяйво поклало одну голову на другу трішки нижче, там, де високий карк вибігав у клубок на тім’ї. Щоб уникнути такого світляного ефекту, тінь-пара взяла праворуч і зникла в темноті, що панувала між деревами.

Теорія збудливости місячного сяйва, мабуть, стосувалася до людей, а не до тіней. Вони воліли темряву. Вона надила, обіцювала, кликала.

Перед адміністраційним будинком, де часово зажив пан Михайло — лежанка. Вона тепер порожня. Бо господар (може, назвім його хворим, хоч він не був якраз тепер хворим) проходжувався по доріжці. У руці в нього книжка, великий палець застромлений між сторінки. Прочитавши розділ, він підводився з своєї лежанки та проходжувався й передумував те, що прочитав. Так, врешті, лікарі йому поручили: трохи лежати і трохи ходити. Так, злегенька, як і в нас кажуть, не лише в Америці.

Зупинився, підвів очі на групу смерек та глибоко вдихав чисте повітря, змішане з пахощами живиці. Був серпень, сонце пригрівало.

— Пахощі дерев мають у собі стільки життя, — думав Михайло. — Це кров, це соки. Істотні для живого, прикметні деревам. Усе живе пахне, навіть тварина та й, певно, людина. Молода, свіжа, життєрадісна. Степан говорив, що все пахне, і нюхав навіть залізо, казав, що в нього дуже привітний запах. Але то був будівельник.

— Пахнуло моє звання в Києві. Вагони кавунів, тонни яблук, сливи. Коли їх привозили на базу, вони пахнули степом, сонцем баштанів і теплою тінню садків. Соками землі пахнули навіть гори картоплі та скирти буряків. Вони пахнули солодко-кислувато, наче б уже готовим борщем.

Михайло посміхнувся: не буряки пахнуть борщем, а борщ буряками, — поправив свої думки. Смачний борщ, що його готовила Анна Андріївна. Хоча в неї була все життя фахова праця, проте вона не цуралася куховарства. Славна з неї господиня! Ще й сьогодні…

Михайло Євтухович спинився на прикрій обставині: лікарі заборонили йому жирне, солодке, печене. Господи, чого вони тільки не заборонили! А їсти він любив смачно, сито й удосталь.

— Яке діло моєму серцю до того, чи моя курка жирна, чи ні? Іде їжа до шлунку ж, а не до серця. Але ті лікарі…

Проте, хоч нарікав на лікарів, слухав їхніх порад та придержувався їхніх приписів. Врешті, Тамара теж так каже. А вона — лікарка, і нікому Михайло не довіряє так, як доньці. Двічі студії, два дипломи — це тобі не жарти!

Перед будинком зупинилось зелене авто.

— Як здоров’я Михайла Євтуховича? — з авта вихилив голову молодий директор кредитової кооперативи.

— Та потроху, потроху. Дихаємо. Знаєте, люблю Діброву. У місті мене щось давить і не стає в мене віддиху. Так, наче б моє огруддя скорчилося та не допускало доволі повітря. А тут — інакше. Дихаю свобідно, і здається мені, що дістаю доволі свіжого кисню.

— І ви теж любите Діброву? Я бачу, що авторка тієї книжки знайшла і в вас визнавця та любителя Діброви. Та, як би не було — кріпіться! В наступну п’ятницю сходини Дирекції, глядіть, не забудьте та не забаріться на Діброві!