Читати книгу - "Чарівна діброва"

— А оці кратери наче зовсім такі, як гейзери, що я бачила в Єловстоні, — підмічує пані Марія. — Може, це й справді гейзери і вибухають вони лявою, водяною парою або якимись пекельними речовинами?

— Місяць мертвий, і ніякої активности на ньому немає, — запевнює ще раз пан Астробанд.

Бідний місяць! — погоджуються всі. Мертвий він та ще й гатять у нього метеори, наче в дідову торбу, а він, бідолаха, й боронитися не може. Звісно — мертвий.

— Скажіть, пане професоре, котре там місце на місяці завідує коханням? — просить Наталя.

— Е, яке там кохання! Кажу ж вам: місяць мертвий, і ніякого кохання на ньому й бути не може.

— Е, що ви говорите! Таж у піснях усіх народів землі місяць і кохання — нерозлучні. Мусить там бути централя, з якої кермують коханням на землі. Це виключно діло місяця. Хіба не пригадуєте собі таких пісень?

Там, очевидно, його мила. А співанка — бойківська.

Або:

Одарчине м’яке сопрано молиться до місяця про співчуття, благає допомоги його, невідомого. Але нівідкіля немає порятунку дівчині, яку зрадив милий. Великою скаргою летить пісня в простори, лягає слізним тремтінням на воду й ліс, що наче причаївся — слухає. Замовк навіть учений, заслуханий в події землі, такі далекі від мертвого місяця. Але, коли пісня прогомоніла, наче прочунявся й він, чиї думки десь заблукали в далеких просторах України, де його чекає — не дочекається дружина. Може, вона тепер теж дивиться на небо та шукає собі порадоньки в срібного місяця?

— Як воно там є з тим коханням, так і є, а наука на цю тему досі нічого не сказала.

— Як то ні? — боронить науку Юрко. — Я читав, що місячне сяйво має в собі якесь то проміння, що збуджує в людині почуття, спонукує її залози до виділювання гормонів.

Юрко — природник, він знає, напевно, не одне, чого не вчилася старша генерація.

Бідний Астробанд замовк: нічого сперечатися з молодими, вони краще знають про те любовне проміння, ніж ми, старші. Врешті, хто знає, яка залежність землі та й людей від дій і справ у космосі?

— Та покиньмо місяць і кохання, хай йому цур! Ходіть до того більшого телескопа, покажу вам Джупітера.

Учений закриває пельку найбільшому телескопові та веде групу до другого, меншого.

— Дивіться, це вам Джупітер чи Юпітер, як хочете. Бачите на ньому темні смуги, вони рівнобіжні до рівника, їх кілька.

Справді, Юпітер перепоясаний, наче ґазда, крайкою. І то не раз, а разів, мабуть, із п’ять чи що. І чого це так? Може, це гори?

— Мабуть, радше, пари чи гази, що згустилися обабіч рівника. Відкіля вони там взялися — один Господь знає. Та ви оглядайте Джупітера уважно! Що бачите, пані Маріє?

— Бачу якісь ясні точки біля самого Юпітера: одна, друга, о, є й третя! Всі наліво, трохи виїде від рівника. Що це таке?

— Це місяці, Джупітерові місяці. Їх він має щось із дванадцять, але ми бачимо тільки чотири, — пан професор наче справді лекцію читає, хоч він, на ділі, не професор, а так собі, аматор, і вчить інших того, чого сам так досконало навчився з книжок та з допомогою своїх телескопів.

— А де ж четвертий? — запитує Степан, що пильно слідкує за плянетою.

Виявляється, що по противному боці, направо, видно маленьку світляну точку — четвертий місяць Юпітера.

— Тепер, прошу, приступіть до цього середнього телескопа й оглядайте Сатурн. От цікава штучка, така цікава-прецікава!