Читати книгу - ""Веста" не знає пощади, Микола Козакевич"

Юрек повернув капітана на спину, поспіхом розстебнув піджак та сорочку і притулив вухо до грудей, прислухаючись, чи б’ється серце. Але В’юн був такий збуджений, у нього так пульсувала кров, що почути нічого не зміг. Тоді він узяв з письмового стола Рема нікельований ніж для розрізування паперу і приклав його до розтулених губів капітана. Полегшено зітхнув, помічаючи, як поверхня ножа вкривається легким туманом пари. Юрек побіг до кухні, схопив відерце з водою. Незабаром Завірюха був увесь мокрий, але, на радість хлопця, повіки у капітана затремтіли, і через хвилину він розплющив очі.

— Пане начальник! — гукнув Юрек, хапаючи капітана за руку. Але очі у Завірюхи помутніли, і він знову зомлів.

Юрек безпорадно опустив руки:

— Сто чортів! Що ж тепер робити? Ну звичайно, треба викликати швидку медичну допомогу! — Він підбіг до телефону, зняв трубку і вилаявся: телефон, видно, не працював, бо в трубці було зовсім тихо. Раптом з підлоги почувся стогін. Юрек нахилився над капітаном. Завірюха розплющив очі, торкнувшись рукою розсіченої шкіри, і застогнав од болю. Але саме від цього болю він остаточно опритомнів.

— Пане начальник! — промовив Юрек, і обличчя Завірюхи в його очах раптом розплилося.

— Юрек? — упізнав шофера капітан, зморщивши від зусилля лоб. — Звідки ти тут узявся? — І, не дождавшись відповіді, знову запитав: — А що зі мною, власне кажучи, сталося? Що сталося… Я такий слабий, у голові паморочиться…

В’юн уже опанував собою, побіг на кухню, приніс графин вишнівки і склянку.

— Випийте, пане начальник, — умовляв він, підсовуючи Завірюсі чарку. — Ніщо так не зміцнює, як оця вишня в рідині… — І, видно, бажаючи наочно переконати капітана у лікувальних властивостях вишнівки, сам вихилив півсклянки. Завірюсі справді стало легше. За кілька хвилин він за допомогою Юрека підвівся і сів у крісло.

— Стривай… Як то було? Я сидів за письмовим столом Рема і переглядав штампи, роблячи по черзі відбитки на папері. Раптом позаду щось зашелестіло. Я хотів оглянутись і… Далі вже нічого не пам’ятаю.

— На вас напали, пане начальник, — зробив висновок Юрек.

— Напали, звичайно. Але хто? — замислився Завірюха, обережно обмацуючи потилицю. — Як вони могли пробратися до квартири?

— Через двері, — буркнув Юрек. — Ви, пане начальник, забули замкнути двері до кухні. Я теж так увійшов.

Завірюха пильно глянув на шофера:

— Двері до кухні? Не може цього бути! Я власноручно замкнув їх і залишив ключі в замку. Пам’ятаю чудово…

— А може, влізли, підібравши ключі?

— Це виключається. Ключ стирчав у замку з цього боку!..

— А коли я прийшов, то двері були незамкнені, їй-богу! — доводив Юрек.

Капітан, незважаючи на протести шофера, підвівся і, опираючись на його плече, вийшов на кухню. Ключ стирчав у замку.

— Не може бути, щоб я помилився і не замкнув дверей, — шепотів сам до себе Завірюха, уважно оглядаючи поверхню ключа. — Бандит відімкнув їх, уже виходячи з квартири. Але як же він сюди потрапив, не зірвавши печаток?

І ось саме в той час, коли вони стояли біля дверей, обмірковуючи дивний випадок з ключами, вгорі, над їхніми головами, несподівано пролунав дзвінок. Обидва здригнулись і перезирнулись.

— Юрек, швидко в коридорчик! Охороняй мене ззаду, а я відчиню двері! — пошепки наказав Завірюха.

Хто міг добиватись у квартиру, господарі якої вже місяць, як лежали на кладовищі? Капітан відчинив двері. На сходах стояв чоловік з чемоданчиком, а позад нього — два санітари з носилками.

— Сюди викликали швидку медичну допомогу? — спитав офіціально лікар. — Де поранений?

Завірюха запросив усіх зайти, потім трохи ніяково пояснив, показуючи на розбиту голову:

— Поранений — це я. Але, правду кажучи, не було ніякої потреби викликати швидку медичну допомогу. То вже надмірна запопадливість мого шофера…

— Моя? — здивувався Юрек В’юн, входячи з пістолетом у руці. — Я не викликав швидкої медичної допомоги. Хотів, але телефон відключений, не міг подзвонити…

— Я слідчий міліції, — пояснив Завірюха, бачачи, що лікар недовірливо дивиться на пістолет Юрека В’юна. — Зі мною сталася невелика пригода, — капітан поглядом наказав Юрекові не дуже пояснювати, що то за подія. Лікар розкрив чемодан і, відіславши санітарів назад у карету, почав оглядати рану…

— Хто б там не дзвонив, але добре зробив, що ви кликав нас, — мовив лікар. — Правда, небезпеки немає, але рана погана — довгий розріз, шкіру треба зшивати скобками. А чому ви такі мокрі? — запитав, починаючи обережно вистригати волосся навколо рани.

— То я приводив до притомності пана начальника, — гордо пояснив Юрек В’юн.

— Пан начальник може подякувати богові, що не загинув смертю утопленика. — Потім мимохідь запитав: — А що, власне кажучи, сталося?

Завірюха мить подумав і сказав:

— Буду з вами відвертий. Це напад. Мушу просити вас коротенько описати ушкодження, яких мені завдали, це потрібно для справи.

Капітан поцікавився, хто і як викликав швидку медичну допомогу.

— Хтось подзвонив, назвав адресу і навіть точно вказав, що йдеться про поранену людину.

— Але хто ж то був? Шофер, виявляється, цього не робив.

— Не знаю, — відповів лікар. — Можу тільки сказати номер телефону, з якого дзвонили. — Він на хвилину одірвався від своєї роботи і попросив Юрека подати капітанові грубий зошит, який лежав на чемоданчику з приладдям.

— Погляньте останній запис.

Завірюха перегорнув сторінки зошита, заповненого сотнями адрес і прізвищ, а також записами лікарів про подану допомогу. Нарешті знайшов. Телефон — 21–15–15, жінка викликає швидку медичну допомогу на таку-то адресу допомогти пораненому.

— Юрек, — велів капітан шоферові, — іди до найближчого таксофона, подзвони на телефонну станцію, хай дадуть адресу і прізвище власника телефону 21–15–15.

— Слухаю, пане начальник! — полегшено