Читати книгу - "Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький"

Все ж з колонізованого натовпу почулося декілька вигуків: «…дивіться, дивіться, прийде час і вас також повезуть цією дорогою».

Якась «сила» видихнула мені: «Досить. Все. Більше не витримаєш». Несвідомо покірний тій самій «силі» я висмикнувся з гущини натовпу і побіг додому, вщент спустошений побаченим…

Пройшов декілька десятків кроків і почув особливо добірне матюкання здоровила–поліцая, який витягував з вузьких дверей ганку бабусю Тую.

Супротиву ніякого чинити вона не могла. Старенька, і давно розбита паралічем, вона довго намірювалась, раніш, ніж наважитись ворухнути ногою і переставити її далі на одну–дві п`яді. Руки і голова в неї трусились. Жила вона за кілька дворів від нашої хати, на протилежній стороні вулиці. Родину Брайчевських я знав добре. Було їх багато, та за садком і городиною ніхто особливо не доглядав. Так росте щось, то хай собі росте. В дворі, за хатою, було соток зо три запущеного, але дуже родючого малинника. Ось та малина дуже вже мене спокушала… Я налагодив приязні стосунки з їхньою внучкою Хасею. То хлопчакам накажу голосно, щоб не зачіпали її, то м`ячика подам, що вилетів з-за огорожі, то цурпалкою намалюю «класа». Врешті–решт, якось так складалось, що закінчували ми гру в тій же малині.

Привчивши дорослих до того, що вряди-годи опинявся в малині з Хасею, я поступово і привчив їх до того, що почав ходити туди сам, особливо, коли вдома залишалась одна бабуся Туя. Не забуваючи привітатись, я прямував до малинника, а бабусі Туї тільки залишалось супроводжувати мене поглядом. Спасибі їй, бо погляд то був підбадьорюючий, а не осудливий.

Отож, бридка лайка здоровила приголомшила мене, і я раптом почав бачити. На білому снігу, який чистою скатертиною прибрав вулицю та дворища, чорніли поодиноко, а то й купками, безладно кинуті то там, то тут жіноча хустка, чоловічий лапсердак, перекидані галоші, якийсь розпотрошений клунок і ще, і ще. Люта зима, а в хаті чомусь відкриті настіж двері, розбита віконна рама…

Поліцай, щоб не завдавати собі клопоту, спроваджуючи скалічену бабусю Тую до ями, притулив гвинтівку дулом до її грудей. Постріл, сухий і короткий, убив стару жінку.

Раптово відчувши слабість всього тіла, я поплентався додому. В кімнаті, повернувшись лицем до малесенького образка, напівголосно молилась мама. Відчувши себе млосно, я завернув у сіни. До горла підступила нуда, і тут же почалась блювота. А ще через кілька годин охопило жаром…

Потім вже нічого не пам’ятав.

Хвороба була тяжкою і довгою. До пам`яті почав приходити, як вже сніг почав танути. Які події пройшлись за цей час по хатах і вулицях міста — не цікавило. Та від чуток, розмов, переказів — не відгородишся. Казали люди, що того дня під лісом біля Вербівки було поховано в глибокому яру біля 7 тисяч євреїв[37].

З почутих розмов виходило, що лютували вбивці до нестями. Раз у раз чулися прізвища катів, яких всі знали в обличчя, або чули про них, як і чулися знайомі прізвища мучеників і катів. Поліцай Білоус хворих, паралізованих, немічних різав ножем, а маленьким дітям розбивав голови об одвірки. Поліцай Дремлюга відрубав голову равіну Меїру Шапіро. Поліцай Новак, як тільки міг, то попереджав єврейські оселі про наступну акцію гестапівців: декілька родин переховував, у себе вдома в час тих гиблих морозів взимку 41‑го. Не вижив. В червні 42‑го його з сім’єю карателі поставили до чергової колони євреїв і разом з усіма кинули до ями під Старою Гутою.

Вже пізніше, по вигнанню німців, розкрились імена Ілька Федоріва, Никифора і Люби Парасюків, Серафими і Романа Матяшів — селян приміських селищ, які теж переховували євреїв з великим ризиком для життя не тільки свого, а й всіх своїх рідних.

Випускниця середньої школи, донька колісника — робітника артілі, Катя Красильник, вже через тиждень по вступу німців стала перекладачкою в жандармерії, видавала фашистам своїх однокласників–євреїв, комсомольців. Марія Дубельт, колгоспниця з приміського села Лозови, німкеня (вийшла заміж за військовополоненого в час першої світової війни), перекладачка в місцевому гестапо, в час другої світової врятувала багато людей, завчасно попередивши їх про очікувану небезпеку. В сім`ї Ружицьких (наших сусідів) троє (!) синів служили в Червоній Армії, загинули в боях проти окупантів, а четвертий син, молодший, запопадливо служив німцям.

А як по-різному склались долі вже після війни! Вже згадувалось тут про хмільничанина Тарнавського — ката, який служив начальником поліції. Після війни прислав посилки з Австралії своїм родичам.

Ворох Семен — тяжко поранений в бою під Проскурівом, взятий в полон і вимучений німцями в концтаборах, звільнений американськими військами — з прибуттям додому висланий в Сибір на десять років за вироком народного суду. А скільки років тяжіло над людьми тавро «був на окупованій території«… Скільки ті люди — діти, бабусі пережили лиха, поневірянь, голоду, фізичних страждань, пострілів і розстрілів!

На свої очі сам бачив, як солдат–фронтовик, який три роки пройшов пеклом війни, забіг до хати, впав на коліна і молив в дітей своїх прощення, що не зумів оборонити їх.

А ще ж було після 9 січня і 12 липня 42‑го, 14 листопада 43‑го, і 4 січня 44‑го. Всього ж було покладено до ями одинадцять тисяч сімсот п’ятдесят людей. Останніх сто двадцять євреїв зібрали в колишній єврейській школі (там розміщувалась жандармерія), і вивезли на розстріл у лісок по Вінницькій трасі.

До пам`яті я прийшов неділі через дві. Був ще досить кволий, немічний, мало говорив; перестало тягнути на вулицю. Та вже в перші весняні дні до мене почало швидко повертатись здоров’я; правда, хвороба таки залишила по собі слід, який я помітив пізніше, вже будучи не підлітком, а юнаком: кудись поділось бажання верховодити, бути «першим», «ватажком», або як тепер кажуть «лідером». Я став уникати тих дитячих конфліктів, якими так густо були пересипані мої дні: десь поділась агресивність, забійкуватість. Тим часом, може це мені тільки здається, що всі ці «переломи» сталися внаслідок моєї хвороби. Може, наступив «перехідний» вік?… Березень 2001 року — весна, багато світла, природа пробуджується і тягнеться до життя, а в моїй душі холод, темрява: йдуть з життя дорогі і близькі